Провісниця - Кетрін Огневич

Мені снився дивний сон, у якому я бачила себе... Ось тільки виглядала я зовсім інакше. На мені була червона сукня, а моє волосся було укладене у хитромудру зачіску, від чого пара тонких прядок обрамляла моє обличчя. Уві сні я була в танцювальному залі королівського палацу, де були присутні дуже багато людей, одягнених у розкішні костюми і сукні. А ще вдалині я бачила Короля... Він стояв біля свого трону і щось говорив. Поруч із ним стояли три людини, чиї обличчя були розмиті, а потім... Потім я прокинулася. Мушу визнати, це було дивно і досить заплутано. Чесно кажучи, я навіть не могла зрозуміти сенсу цього сну...

Варто було мені перевернутися на інший бік і розплющити очі, як я побачила вже знайому мені квітку іллеріан, яку одного разу подарував мені Фабіан. Ліара якось сказала, що ця квітка вважалася розкішним подарунком і не кожен міг собі цього дозволити. Нібито чоловік, який подарував іллеріан, мав серйозні наміри щодо дівчини.

Що ж, мені хотілося вірити, що і Фабіан був серйозно налаштований з цього приводу...

— Сподобався мій подарунок? — почувся знайомий голос, від чого я ледь не заволала. Озирнувшись на всі боки, я помітила Фабіана біля вікна. Стоячи в розхристаній білій сорочці й чорних штанях, він загадково посміхався, а я...

А я розривалася між бажанням накричати на нього й кинути щось важке, або ж... Або ж просто захоплюватися виглядом, що відкрився, оскільки таким я його ще не бачила.

В одну мить Фабіан перетнув кімнату і присів навпочіпки поруч із ліжком, від чого таким чином наші обличчя опинилися на одному рівні.

— Ну, так що? — знову запитав він, від чого я розгублено захлопала віями.

— Е... Що?

- Ти так і не відповіла на запитання.

— На яке ще запитання?

Боже, ідіотка... Яка я ідіотка! Навіщо я запитала його? Тепер він точно подумає, що я явно не слухаю його. 

— Про квітку, яку я залишив на твоїй подушці. Ось цю... — мав нахабство посміхнутися цей красень, і красномовним поглядом вказати на квітку, що лежала переді мною.

— Квітка... Точно! Так, звісно. Мені... Мені... сподобалося. Дякую... — вдалося сяк-так пробурмотіти ці слова, а потім заритися обличчям у подушку, щоб він не побачив, наскільки я почервоніла від збентеження. Поруч лунає сміх хлопця, від чого я ніяковію ще більше. Потім відчуваю дотик до свого оголеного плеча, і затримую дихання.

— Не думав, що тебе так легко збентежити, Кассандро Блек... — каже Фабіан, а потім проводить лінію кінчиками пальців по моєму плечу.

— Усі лліріанські хлопці пробираються в спальні до своїх коханих, щоб подарувати їм квіти? Чи це ти такий особливий? — запитую я його, нарешті відірвавшись від подушки, що слугувала мені щитом останні кілька хвилин. Фабіан відводить погляд убік, і всього на мить мені здається, що я засмутила його. 

— Можливо, я не хочу бути таким, як усі лліріанці. Але в мені немає нічого особливого.

— Прямо-таки немає? — єхидно перепитую його, а Фабіан відводить погляд убік, уникаючи контакту очі в очі.

— Звісно. Я всього лише звичайний маг, от і все.

— А я всього лише дівчина з іншого світу, — парирую я у відповідь, від чого він трохи розслабляється, і потім наші погляди зустрічаються.

— Так, але на відміну від мене, ти особлива, Кессі.

— Це не так, і ти це знаєш.

— Але це правда!

— Від того, що якась ясновидиця сказала, що в моїх руках доля всього світу, ще не означає, що це правда!

І тут я розумію, що частково проговорилася про те, що мені сказала Ейлін. Хоча, якщо подумати, навряд чи це могло бути правдою. У мене є дар передбачення. Як, на думку Ейлін, я могла врятувати цілий світ? Я побачу якесь видіння, яке допоможе зупинити щось? Хоча, знову ж таки, я безсила... Та й сама в це не вірю. 

— Так ось що тобі сказала Ейлін?

— Частково, так. Тільки нікому не кажи, гаразд? Не те, щоб я вірила у все це... Хоча, як на мене, все це якась маячня. 

— Кессі, я знаю, що ти не хочеш у це вірити, але... Усе, що говорить Ейлін, зазвичай збувається.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю... — відповів він, хоча мені здалося, що він трохи забарився, коли відповідав на моє запитання.

— Що ж, я в це не вірю. Це всього лише слова, і тільки...  

Однак щось у погляді Фабіана говорило мені про те, що я могла помилятися. Він здавався таким сумним, коли я сказала це, але потім він усміхнувся, ось тільки ця усмішка не досягла його очей.

— Що ж, у будь-якому разі, я радий, що тобі сподобався мій подарунок... — сказав він, а потім, залишивши швидкоплинний поцілунок на моїй щоці, зник, тим самим змусивши мене задуматися.

Що я такого сказала, від чого він різко став таким сумним?

***
Опинившись у своїй кімнаті, Фабіан миттєво попрямував до скляних дверей, що ведуть на балкон, і тільки опинившись на свіжому повітрі, відчув себе трохи краще. Хлопець розумів, що Кессі й гадки не має про те, хто він насправді, та все ж йому боляче. Боляче через знову пережиті спогади, коли загинула його мати...

Одного разу Фабіан підслухав розмову батька з його підданими, і дізнався про видіння Ейлін. Вона попереджала його батька не затівати війну, але він не послухав її. І видіння Ейлін збулося - війну було виграно, було багато загиблих, і серед них була й мати Фабіана...

Батько був оскаженілий від горя і прокляв Ейлін, зробивши її сліпою. Тому Фабіан знав, що слова Ейлін були правдою. Щоб вона не сказала Кессі, це збудеться. І якщо в руках Кессі доля всього світу - отже, це правда.
 
 — Що тобі сказала ця дівчина, що ти розвів нюні? — почувся голос молодшого брата, Трістана, який якимось чином непомітно пробрався в покої Фабіана.

— Ти, як завжди, поводишся як неосвічений телепень, — сказав Фабіан йому, сподіваючись, що зможу якось змінити тему. Але Трістан, здавалося б, зовсім не відреагував на його слова належним чином.

— Ех, нічого нового. Ти ж знаєш, я такий, який є. То що там із дівчиною? Ти так і не відповів, чим вона так тебе засмутила.

— Нічим вона мене не засмутила, ясно? Просто дещо згадав, от і все.

— І саме тому таке враження, наче в тебе скалка в дупі застрягла.

— Спілкування з тобою робить мене таким, — парирував Фабіан у відповідь, від чого брат розсміявся.

— Ну так, як же. Шкода, що батько дав це завдання тобі. Думаю, я б швидше вибив із неї відповіді. До того ж доволі різними способами... — Слова Трістана змусили Фабіана розвернутися і кинути в нього вогняну кулю. Він, звичайно ж, вчасно відбив його атаку, і куля зникла. — Гадес тебе забирай, що це було?

— Не смій наближатися до Кессі. Побачу, що ти тиняєшся поруч із нею - пошкодуєш про це!
 
— Ти що, ревнуєш?

В очах Трістана вирували спалахи цікавості. Фабіан не хотів підтверджувати його слова, бо знав, що брат міг доповісти про це батькові. Тому буде краще, якщо він не стане посвячувати Трістана в їх з Кессі таємницю.
 
— Ні. Я не хочу, щоб ти тинявся біля неї, оскільки знаю, що ти всіма способами спробуєш запхати її в ліжко, а вона тут не для цього. Ми маємо дізнатися, що привело її в наш світ і які в неї цілі... — Про те, що Фабіан частково знав відповідь на ці запитання, говорити не став. Ні до чого Трістану знати про це. Ще не вистачало, щоб батько передумав, і доручив це завдання йому.
 
 — Вона тут уже понад місяць, а ти досі трешся біля неї і нічого не дізнався! — вигукнув Трістан.
 
 — Прямо-таки й не дізнався? До твого відома, я багато чого дізнався, і вже повідомив про це батькові. Тобі я не зобов'язаний звітувати, молодший братику...
 
— І що ж, наприклад?
 
— Те, що Кессі досить цінна для нас. І це не мої слова, а слова Ейлін. Якщо не віриш, запитай її сам...

Фабіан бачив, як Трістан змінився в обличчі. Він був занадто малий, коли їхня мати загинула, а тому майже не пам'ятав її. Але коли він став старшим, Фабіан розповів йому про підслухану ним розмову батька і його радників. 

— Мабуть, повірю тобі на слово, нехай ти й не розкриваєш усіх подробиць, - похмуро сказав Трістан, а потім позадкував до вхідних дверей.

— Уже йдеш?

— Я дізнався те, що хотів...