Битва королів - Джордж Мартін
— А той на дереві, ще побачимо, як йому там буде, коли сюди заявляться Чужі. Отоді він кинеться до Варти, точно вам кажу.
Ще за день Довбень запримітив на вечірньому небі червоне сяйво.
— Чи дорога повернула, чи сонце вже на півночі сідає!
Йорен, аби краще роздивитися, видерся на пагорб.
— Пожежа,— оголосив він. Тоді лизнув великий палець і підняв угору.— Але вітер однесе її від нас. Та стерегтися не завадить.
І вони стереглися. Світ навколо сутенів, а полум’я, здавалося, розгоралося, і зрештою вже вся північ палала. Час від часу долітав запах диму, хоча вітер не мінявся, й сам вогонь не наблизився. До світанку полум’я вигоріло саме, однак тої ночі ніхто з них не виспався.
Опівдні вони досягли місця, де колись було село. На милі навкруги лани перетворилися на обвуглену пустку, а будинки — на почорнілі коробки. Земля була всіяна кістяками обгорілого й забитого скота під покривалом ворон-стерв’ятників, які, потривожені, зірвалися вгору, люто кракаючи. Тверджа досі курилася. Міцний на вигляд частокіл на ділі виявився недостатньо міцним.
Обігнавши фургони на своєму коні, Арія побачила спалені тіла, посаджені на стінах на палі; руки людей застигли перед обличчями, наче вони силкувалися відбитися від полум’я, що пожирало їх. Йорен зупинив валку подалі та звелів Арії з хлопцями стерегти фургони, поки вони з Мерчем і Клепачем пішки вирушили на розвідку. Коли вони протиснулись у розбиту браму, з-за стін злетіла зграя вороння, і круки в клітках у фургонах озвалися до них карканням і пронизливим криком.
— Може, мені за ними піти? — запитала Арія в Гендрі, оскільки Йорен з товаришами довгенько не поверталися.
— Йорен сказав чекати,— глухо озвався Гендрі. Арія озирнулася на нього — й побачила, що на голові в нього шолом — блискуча криця з вигнутими рогами.
Коли вони врешті повернулися, Йорен тримав на руках маленьку дівчинку, а Мерч із Клепачем несли жінку на старій подертій ковдрі. Дівчинці було не більш як два рочки й вона повсякчас скиглила, так наче в неї в горлі щось застрягло. Може, вона ще не говорила, а може, просто розучилася. Замість правої руки в жінки зостався закривавлений обрубок до ліктя, а очі, хай куди вона переводила погляд, лишалися невидющі.
— Будь ласка,— раз у раз скрикувала вона.— Будь ласка, будь ласка...
Рорджеві це видалося кумедним. Крізь дірку, де колись був його ніс, він розреготався, і Куслій приєднався до нього, але Мерч, вилаявшись, звелів їм стулити пельки.
Йорен розпорядився облаштувати для жінки місце у фургоні.
— Хутчій,— сказав він.— Споночіє, і сюди збіжаться вовки, а то й гірше.
— Мені лячно,— пробурмотів Пиріжок, коли побачив, як жінка кидається у фургоні.
— Мені теж,— зізналася Арія.
Він стиснув її за плече.
— Ніякого хлопця я до смерті не забивав, Арі. Просто торгував маминими пиріжками, і все.
Арія обігнала фургони, наскільки наважилася, аби тільки не чути плачу дівчинки й не слухати, як жінка шепоче: «Будь ласка». Їй пригадалася казка, яку вона колись чула від старої Нан,— про чоловіка, полоненого в темному замку лихими велетами. Він був хоробрий та кмітливий і, обвівши велетів навколо пальця, втік... але щойно він опинився за мурами замку, як його ухопили Чужі й випили з нього гарячу кров. Тепер Арія уявляла, як він, мабуть, почувався.
На вечірній зорі однорука жінка померла. Гендрі з Клепачем викопали їй могилу на схилі пагорба, попід плакучою вербою. Коли зірвався вітер, Арії вчувся шепіт довгого обвислого віття: «Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка». Дрібне волосся в неї на загривку стало сторч, і вона стрімголов утекла від могили.
— Сьогодні багаття не палитимемо,— сказав Йорен. Повечеряли пучком дикої редиски, якої накопав Кос, і ринкою сухих бобів, запиваючи водою з джерела. Вода мала дивний присмак, і Ломі сказав, це тому, що десь угору за течією у струмку розкладаються трупи. Пиріжок мало не вбив його — якби старий Рейсен не розборонив.
Арія нажлуктилася води, щоб чимось заповнити порожнечу в животі. Вона й не сподівалася заснути, але якось таки задрімала. Коли ж прокинулася, довкруж було темно, як у льосі, а міхур просто лускав. Навколо неї тулилися уві сні товариші, горнучись у покривала й плащі. Намацавши Голку, Арія підвелася й дослухалася. Її попутники неспокійно вертілись уві сні, чулися тихі кроки чатових, і громовите хропіння Рорджа, і кумедний свист, з яким уві сні дихав Куслій. З іншого фургона долинало розмірене шкряботіння — це Йорен, жуючи кислолист, нагострював лезо свого чингала.
Пиріжок стояв на чатах.
— Куди ти? — поцікавився він, побачивши, що Арія попрямувала до дерев.
Арія невиразно махнула в бік лісу.
— Ти нікуди не підеш,— сказав Пиріжок. Меч за поясом додав йому хоробрості, хай і був це короткий меч, якого він тримав так, наче то сікач.— Старий сказав, щоб сьогодні всі трималися табору.
— Мені відлити треба,— пояснила Арія.
— Ось тобі дерево,— вказав він.— Ніхто не знає, що там, у темряві, Арі. Я сьогодні чув вовків.
Йорен не схвалив би, якби вона почала сперечатися. Отож вона вдала переляк.
— Вовків? Справді?
— Я їх чув,— запевнив її хлопець.
— Напевно, не ходитиму я зовсім,— повернулася вона до свого покривала і вдала, що спить, допоки не почула, що Пиріжкові кроки віддаляються. Тоді вона перекотилася й, тиха як тінь, вислизнула в ліс з другого боку табору. Тут теж були чатові, але Арія легко їх обминула. Про всяк випадок вона відійшла удвічі далі, ніж зазвичай. Пересвідчившись, що нікого поблизу немає, вона спустила штанці та присіла.
Вона саме робила свою справу зі спущеними до кісточок штанцями, коли почула під деревами шурхіт. «Це Пиріжок,— запанікувала вона,— простежив за мною». А тоді між дерев яскраво спалахнули очі, відбиваючи місячне світло. У неї стиснулося в животі, вона вхопила Голку, не переймаючись, що зараз обмочить одяг, й почала рахувати очі: два, чотири, вісім, дванадцять, ціла зграя...
Один зі звірів
