Битва королів - Джордж Мартін

— А, так-так, молодший братик! — сказав Саладор Саан.— Тут не все так райдужно, мій друже. Король Ренлі готовий діяти. Ой, забув, у вас же він — лорд Ренлі, перепрошую. Стільки королів, у мене вже язик заплутався. Брат Ренлі вирушив з Небосаду разом зі своєю прегарною юною королевою, заквітчаними лордами та блискучими лицарями, а ще з величеньким військом піхоти. Марширує рожевим гостинцем саме до того міста, про яке ми говоримо.

— Він узяв з собою наречену?!

Співрозмовник знизав плечима.

— Мені він не сказав навіщо. Мабуть, і на одну ніч не воліє розлучатися з теплим кубельцем у неї між стегон. А може, настільки певен своєї перемоги.

— Слід повідомити короля.

— Я вже про це подбав, добрий сер. Хоча його світлість так хмуриться щоразу, як бачить мене, що я тремчу перед ним. Як гадаєте, я б йому більше сподобався, якби носив волосяницю й ніколи не всміхався? Не дочекається. Я людина щира, хай терпить мене в шовках і парчі. Бо відведу кораблі туди, де до мене ставляться приязніше... А меч був не Світлоносець, мій друже.

Несподіваний поворот у розмові збентежив Давоса.

— Меч?

— Меч, який витягнули з вогню, так. Люди люблять побалакати зі мною, їм моя усмішка подобається. Чим може обгорілий меч прислужитися Станісу?

— Горющий меч! — виправив його Давос.

— Обгорілий,— мовив Саладор Саан,— і радійте з того, мій друже. Знаєте переказ про те, як викували Світлоносця? Я вам розповім. Було це в часи, коли темрява причавила світ. А щоб її побороти, звитяжцю потрібен був звитяжний меч, ага, якого ще ніхто не мав. Тридцять днів і тридцять ночей без сну трудився у храмі Азор Агай, кував меч на священному вогні. Розжарював, клепав і нагортав, розжарював, клепав і нагортав, ага, заки меч був готовий. Та коли опустив його у воду, щоб загартувати, криця розлетілася на друзки.

Але він був героєм, отож не збирався все кинути й піти їсти виноград, як от цей, тож він почав спочатку. На другий раз це забрало в нього п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей, і був цей меч навіть кращий за попередній. Азор Агай упіймав лева, щоб загартувати свій меч, протявши ним серце звіра, та знову криця тріснула й розлетілася на друзки. Зажурився й опечалився він, бо вже знав, як має вчинити.

Сто днів і сто ночей трудився він над третім клинком, і коли той розжарився до білого на священному вогні, він прикликав свою дружину. «Нісо-Нісо,— звернувся він до неї, бо так її звали,— оголи свої груди і знай, що я кохаю тебе понад усе на світі». Вона так і вчинила, не знаю чому, і тоді Азор Агай застромив розпечений меч у її живе серце. Кажуть, від її стражденного й самозабутнього крику тріснуло місячне обличчя, та кров її, і душа, і сила, і мужність перетекли у крицю. Ось як, розповідають, був викутий червоний меч героїв.

Тепер розумієте, про що я? Радійте, що його світлість витягнув з вогню простий обгорілий меч. Забагато світла обпікає очі, мій друже, а вогонь палить,— Саладор Саан з’їв останню виноградину й прицмокнув губами.— Як гадаєте, коли король віддасть наказ відпливати?

— Думаю, скоро,— сказав Давос,— з божої волі.

— З волі його бога, пане-друже? Не ваших богів? Кого визнає за бога сер Давос Сіворт, лицар цибулевого корабля?

Давос сьорбнув елю, щоб не відповідати одразу. «В заїзді завізно, а ти не Саладор Саан,— нагадав він собі.— Вважай, що кажеш».

— Мій бог — король Станіс. Це він мене створив і поблагословив своєю довірою.

— Пам’ятатиму про це,— звівся Саладор Саан на ноги.— Даруйте. Від винограду в мене розігрався апетит, а на «Валірійці» чекає вечеря. Рублена ягнятина з перцем і запечений мартин з начинкою з грибів, солодкого кропу й цибулі. Скоро ми вже почастуємося разом на Королівському Причалі, авжеж? У Червоній фортеці влаштуємо бенкет, а карлик співатиме нам веселих пісень. З вашої ласки, коли говоритимете до короля Станіса, нагадайте йому, що на молодик він буде винен мені ще тридцять тисяч драконів. Слід було йому віддати тих богів мені. Не варто було таку красу палити, у Пентосі чи Мирі за них могли дати непогану ціну. Що ж, якщо він дарує мені на одну ніч королеву Серсі, я йому пробачу,— ляснув лісянець Давоса по спині й так поважно рушив до виходу, наче він тут господар.

А сер Давос Сіворт довгий час сидів над своїм кухлем, міркуючи. Рік тому він разом зі Станісом був на Королівському Причалі, коли король Роберт улаштував турнір на відзнаку іменин Джофрі. Він пригадав червоного жерця Тороса Мирського з його запаленим мечем, яким він орудував у рукопашній. Барвисте це було видовище: червона мантія розмаялася, а навколо клинка звивалося блідо-зелене полум’я, але всі знали, що ніяких чарів тут немає, і зрештою полум’я вигоріло, а Бронзовий Нон Ройс розбив жерцю голову звичайнісінькою булавою.

«А справжній вогненний меч — ото було б диво. Але такою ціною...» Думаючи про Нісу-Нісу, він уявляв свою Марію, добросерду пухкеньку жіночку з обвислими грудьми й лагідною усмішкою,— найкращу жінку на світі. Він спробував уявити, як протинає їй серце мечем, і здригнувся. «Я зліплений не з того тіста, що звитяжці»,— вирішив він. Якщо таку ціну слід сплатити за чарівний меч, для нього це задорого.

Давос допив ель, відсунув од себе кухоль і вийшов із заїзду. На виході він знов поплескав химеру по голові та пробурмотів:

— На щастя.

Бо трохи щастя нікому з них зараз не завадить.

Уже добре споночіло, коли до «Чорної чайки» повернувся Деван, ведучи за вуздечку білосніжного ступака.

— Мілорде батьку,— оголосив він,— його світлість велить вам з’явитися до нього в Палату мальованого столу. Сідайте на коня й вирушайте просто зараз.

Приємно було дивитися на сина у пишному вбранні зброєносця, але виклик збентежив Давоса. «Накаже нам відпливати? — думав він. Саладор Саан не єдиний вважає, що Королівський Причал уже дозрів для нападу, але головна чеснота контрабандиста — терплячість.— На перемогу сподіватися марно. Я так і сказав мейстру Кресену, коли повернувся у Драконстон, і відтоді нічого не змінилося. Нас замало, а ворогів забагато. Вмочимо весла — загинемо». Але він усе одно заліз на коня.

Коли Давос прибув до Кам’яного Барабану, звідти саме виходила дюжина високородних лицарів і можних прапороносців. Лорди