Битва королів - Джордж Мартін

Арія не могла стриматися, щоб раз у раз не озиратися, міркуючи, коли ж їх нарешті схоплять золоті плащі. Вночі вона прокидалася від найменшого шурхоту й хапалася за руків’я Голки. Вони не ставали табором, не виставивши чатових, але Арія їм не довіряла, особливо хлопцям-сиротам. Може, вони й давали собі раду у провулках Королівського Причалу, але тут вони геть розгубилися. Тиха як тінь, вона легко прокрадалася повз них, тікаючи зоряної ночі в ліс, щоб сходити до вітру так, аби ніхто не бачив. Одного разу, коли на чатах стояв Ломі Зеленорукий, вона видерлася на дуб і перестрибувала з дерево на дерево просто в нього над головою, а він нічого не помітив. Могла б скочити йому на голову, але знала, що він заверещить і перебудить весь табір, і тоді Йорен знову дасть їй дубця.

Ломі та інші сироти тепер ставилися до Бугая по-особливому, адже самій королеві потрібна його голова, хоча сам він про це і чути не хотів. «Я нічого не зробив ніякій королеві,— казав він сердито.— Я просто працював. Міхи й кліщі, подай-принеси. Я мав стати зброярем, а тут якось майстер Мот каже, що я маю вступити в Нічну варту, а більше я нічого не знаю». А тоді починав натирати свій шолом. Гарний був шолом, скруглений і вигнутий, на заборолі — проріз для очей, а обабіч — велетенські металеві бичачі роги. Арія часто спостерігала, як Бугай начищає метал наолієною ганчіркою до такого блиску, що на криці танцюють відблиски полум’я з багаття. Проте ніколи він не вдягав шолом на голову.

— Кажу вам, він — байстрюк отого зрадника,— однієї ночі мовив Ломі пошепки, щоб Гендрі не почув.— Отого вовчого лорда, якому на Бейлорових сходах голову відчикали.

— Ні,— заявила Арія. «У мого батька лише один байстрюк — Джон». І швидко пішла в ліс, понад усе воліючи зараз мати змогу осідлати свого коня й податися додому. Добра в неї була кобилиця, гніда з білою плямою на чолі. Арія ж завжди була гарною вершницею. Могла б пустити коня вчвал — і нікого більше ніколи не бачити, хіба що самій заманеться. От тільки в такому разі ніхто б не виїхав уперед на розвідку, ніхто б не прикривав їй затилля, ніхто б не постояв на чатах, поки вона спить, тож коли б її схопили золоті плащі, вона б опинилася сама-самісінька. Безпечніше було триматися Йорена й решти.

— Ми вже неподалік Божого Ока,— одного ранку сказав чорний брат.— На королівському гостинці буде небезпечно, аж поки ми не перетнемо Тризуб. Отож ми обійдемо озеро по західному узбережжю — там нас навряд чи шукатимуть.

На наступному перехресті, де перетиналися дві колії, він повернув фургони на захід.

Тут лани поступилися лісу, села й тверджі були менші й віддаленіші одні від одних, пагорби вищі, а долини глибші. Добувати харчі стало важче. В місті Йорен навантажив фургони солоною рибою, сухими плескачами, смальцем, ріпою, мішками бобів і ячменю, а ще кружалами жовтого сиру, але все це вже з’їли до крихти. Змушений добувати харчі самотужки, Йорен звернувся до Коса й Курца, яких ув’язнили за браконьєрство. Він висилав їх наперед валки, далеко в ліс, а поночі вони поверталися з оленем, якого тягнули удвох на жердині, або ж із в’язками перепілок, що звисали з поясів. Молодші хлопці збирали дорогою ожину, а якщо проминали садок, перелазили через огорожу, щоб нарвати мішок яблук.

Арія і лазила добре, і яблука збирала швидко, але любила робити це сама-одна. Одного дня їй — цілком випадково — трапився кролик. Брунатний і товстий вухань повсякчас сіпав носом. Кролики бігають швидше за котів, зате не вміють лазити по деревах. Поціливши в кролика своїм дерев’яним мечем, вона за вуха принесла його в табір, і Йорен стушкував його з грибами й дикою цибулею. А що це був Аріїн кролик, то їй дісталася ціла ніжка. Дівчинка поділилася нею з Гендрі. Решті перепало по ложці, навіть трійці в кайданах. Джакен Г’ґар увічливо подякував їй за частунок, а Куслій облизував масні пальці з блаженним виглядом, от тільки безносий Рордж лише розсміявся й мовив: «У нас мисливець з’явився. Ковтякуватий зайцелов».

За тверджею Біловерес, у кукурудзяному полі, їх оточили батраки, вимагаючи плати за качани, що вони собі наламали. Йорен, поглянувши на їхні коси, кинув їм кілька мідяків.

— Були часи, коли людей у чорному годували-поїли від Дорну до Вічнозиму, і навіть високі лорди вважали за честь прихистити їх під своїм дахом,— гірко сказав він.— А тепер боягузи типу вас вимагають платню за червиве яблуко,— сплюнув він.

— Ця солодка кукурудза надто добра для такого старого смердючого ворона, як ти,— грубо озвався один з батраків.— А тепер забирайся з поля, і цих злодіїв і зарізяк з собою бери, бо зробимо з тебе опудало й поставимо серед поля, щоб відганяти інших ворон.

Поночі вони запекли кукурудзу на вогні, час від часу перевертаючи довгими гілками-рогачиками, а тоді з’їли гарячою, кусаючи просто від качанів. Арії страва страшенно засмакувала, а от Йорен був такий злий, що навіть їсти не міг. Над ним наче хмара нависла — чорна і рвана, як його плащ. Бурмочучи собі під ніс, він невгамовно міряв кроками табір.

Наступного дня примчав з розвідки Кос, щоб попередити: неподалік якийсь табір.

— Вояків двадцятеро-тридцятеро, всі в кольчугах і напівшоломах,— сказав він.— Багато тяжко поранених, а один узагалі помирає — так стогне. Від нього було стільки галасу, що я підкрався зовсім близько. У них є списи і щити, але тільки один кінь, та й той кульгавий. Судячи зі смороду, вони вже там довгенько сидять.

— Прапор бачив?

— Плямистий лісокіт, жовтий з чорним, на брунатному полі.

Запхнувши в рота кислолист, Йорен пожував.

— Не знаю такого,— зізнався він.— Чи на тому вони боці, чи не на тому... Та якщо вони такі побиті, точно відберуть у нас коней, хай на чиєму вони боці. А може, й не тільки коней. Ліпше обійти їх манівцями.

До їхнього шляху додалося дві милі, й забрало це щонайменше два дні, але старий запевнив, що то — невисока ціла.

— На Стіні у вас іще буде доволі часу. Швидше за все, до кінця життя. Як на мене, квапитися нема куди.

Коли знов повернули на північ,