Глибинка - Олександр Шевченко
— Стефане!
Його гукала Марина. Вона вказувала на одну з машин, що стояла на дорозі.
— Це той водій, що привіз мене сюди. Але що він тут робить? Я ж сама бачила, як він їхав назад…
Він побачив ті самі блакитні «жигулі», у які вони врізалися кілька годин тому. Чоловік в картузі, що сидів за кермом, видивлявся у вікно на стовп диму, що підіймався вгору, і виглядав цілком живим і неушкодженим. Стефан, який пам’ятав те що сталося тут нещодавно, розгублено глянув на свою дружину.
— Все повернулося, — пробурмотів він.
— Ти про що?
— Ні… нічого. Ти пам’ятаєш, що сказав той чоловік у селі?
— Так. «Просто вірте…»
— Отож бо. Ні про що його не питай. Давай будемо сприймати все так, як є.
— Не розумію. Що ти маєш на увазі?
— Ходімо.
Вони рушили до автомобіля. Побачивши Марину, водій відчинив дверцята і вийшов з машини.
— Отакої, — промовив він. — Ви ж казали, що тільки на півгодини.
Помітивши збентежений погляд дружини, Стефан підморгнув їй.
— Швидше ми не могли, — відповів він.
— А ви, напевне, її чоловік?
— Так.
— То, може, поясните мені, що тут відбувається?
— Там, в селі, пожежа, — він стенув плечима. — Блискавка влучила у старе дерево.
— Он воно що, — промовив водій. — А я вже думав, що кінець світу настав. Я тут задрімав ненадовго, прокидаюся — а все навколо димить і спалахує… Он той бідолага вже години три з колесом мучиться, ледве мою машину не зачепив, коли його почало заносити… То що, будемо їхати?
— О так, — посміхнувся Стефан. Вони сіли всередину і грюкнули дверцятами. Марина з полегшенням поклала голову йому на плече.
— Невже все закінчилося? — запитала вона з сумнівом.
— Здається, так. Тепер вже все.
Водій сів за кермо і завів мотора. Потроху вони рушили з місця, залишивши позаду і людей на трасі, і автобус, і хмари диму, який повільно розчинявся у нічному небі.
— Що ж, вирушаємо, — промовив він, натискаючи на газ. — У мене від цих місць мурашки по шкірі.
— Хочу прокинутися вдома і ні про що не згадувати, — позіхнувши, сказала Марина чоловікові на вухо. Вона опустила руку у свою сумочку в пошуках носової хустинки і раптом завмерла: — Стефе, що це?
Його дружина тримала в руках Біблію, і тепер її обкладинка знову була чистою і рівною. Вона здивовано глянула на нього.
— Звідки вона взялася? Я ж…
— Дай-но мені.
Стефан обережно взяв книгу в руки. Вона неначе сама собою відкрилася на Об’явлені Івана Богослова, і він прочитав ті рядки, що першими кинулися йому в очі:
— «А як заговорили сім громів голосами своїми, я хотів був писати. Та я почув голос з неба, що до мене казав: „Запечатай оте, що сім громів казали, і того не пиши!“» Цікаво, — промовив він замислено.
Марина дивилася на нього.
— То що, любий, — запитала вона. — Ти все ще хочеш написати про все це?
Вони мчали вперед, розганяючи темряву світлом фар, і Стефан востаннє озирнувся назад, у ту пітьму, яку вони залишали за собою. Він розмірковував лише секунду, і його відповідь була твердою та рішучою:
— Ні.
Ним заволодів спокій.
ЕпілогВін дотримав своєї обіцянки — жодного слова, пов’язаного з Маренівкою, так і не було надруковано. Коли минув час, і все, що сталося, почало здаватися їм лише страшним сном, єдине, що продовжувало нагадувати про ті жахливі події — записи в його ноутбуку і ледве помітні шрами на шиї Марини. Коли дружини не було вдома, Стефан довго сидів і продивлявся той матеріал, який він зібрав у селі. Щось ворухнулося в його душі, якесь нечітке бажання продовжити справу, і, не дивлячись ні на що, закінчити книгу… але він був непохитний. І без жалю зітер усе.
— «…і будуть понищені», — ледь чутно зірвалося з його вуст, і він посміхнувся, коли рядки речень зникли з екрану.
А якщо іноді серед ночі Стефанові здається, що хтось тихесенько стукає у шибу, він не підводить голови.
КІНЕЦЬ.
Оглавление Частина 1 Втрачені надії (1) Розмова (2) В дорозі (3) Глибинка (4) Село і Люди: історія (5) Село і Люди: продовження (6) Будні (7) Чого не знав Стефан (8) Вночі (9) Пробудження (10)