Глибинка - Олександр Шевченко
Стефан зрозумів, що в словах дівчини є сенс. Якась незаперечна, страшна логіка. Так, речі, про які вона каже, дійсно мають місце в житті, і в цьому він вже переконався.
Помітивши розуміння на його обличчі, Оксана хитнула головою.
— Отож. Все усвідомлюється надто пізно, бо всі ви — лише тупуваті тварини, такі ж обмежені, як і той, хто вас створив. Забуваючи про свого бога, ви тим самим схиляєте голову перед нашим. Ви розпочинаєте війни через клаптик землі і вбиваєте один одного через розбіжності у поглядах — то хто з нас гірший?
— Я не хочу з тобою сперечатися, — мовив він. — Тобі ж потрібен я, чи не так? Відпусти мою дружину, і я зроблю все, що ти накажеш.
— Спокусливо, — замислилася Оксана. Вона провела пальцем по щоці Марини, і та, схлипнувши, затремтіла в її руках. — Відпустити? Ні. Це було б нерозумно. Ти й так виконаєш все, що я забажаю, а вона… — її губи розсунулися в страшну посмішку. — Вибач, Стефане, але сьогодні я ще не обідала!
Ікла дівчини встромилися в Маринину шию, і та закричала від болю. З грудей Стефана вилетів крик злоби і розпачу, й, підхопивши кілка, він кинувся вперед, але неначе налетів на невидиму пружну стіну, що відкинула його геть. Він простягся на підлозі, стискаючи зуби у безсилій люті. Все. Це кінець. Всі зусилля були марними, і тепер вони загинуть, як і всі інші…
— Зупинися! — гримнув чийсь голос.
Оксана скинула голову і зашипіла у бік дверей. Марина вислизнула з її рук і впала, вочевидь, втративши свідомість; Стефан обережно підповз до неї і притис до себе, озираючись у пошуках власника голосу. Він побачив, як в кімнату повільно входить чоловік у темних окулярах, але його обличчя було йому незнайоме. Один з них? Помітивши, якою шаленою ненавистю сповнилися очі упирихи, він в цьому засумнівався.
Чоловік тим часом клацнув пальцями і зупинився, спокійно поглянувши навколо. Позбавленим жодних емоцій голосом він сказав:
— Схоже, я якраз вчасно.
Стефан продовжував лежати на підлозі, абсолютно нічого не розуміючи. Незнайомець наблизився до них і присів поруч з Мариною, яка все ще залишалася непритомною. Піднявши руку, він обережно торкнувся пальцями того місця, де зуби дівчини залишили на шкірі дві глибокі рани, а потім усміхнувся.
— Нічого, — вимовив він, дивлячись на Стефана. — Жити буде.
— Забирайся! — несамовито крикнула Оксана. — Чого приперся? Не втручайся у цю справу, це стосується тільки нас!..
— Тепер вже ні.
Чоловік випростався і поглянув у її вогненні очі.
— Мене прислали винести вирок, — сказав він. — Все зайшло занадто далеко.
Вуста дівчини скривилися, і її зуби заблищали у напівтемряві.
— Тебе це не обходить, — просичала вона.
— «І сказав Я Ізраїлевим синам: Крови кожного тіла ви не будете їсти, бо душа кожного тіла — кров його вона. Усі, що їдять її, будуть понищені», — коли він промовляв це, його обличчя неначе осяялося якимось м’яким, неземним світлом, і Оксана, сіпнувшись, затулила очі руками.
— Мовчи! Мовчи, або я вб’ю цих двох!
— Ти до них і пальцем не доторкнешся. Чуєш, Данило? — незнайомець раптово підвів голову до стелі. — Я ж знаю, що ти тут. Того разу ти втік, але тепер тобі нікуди дітися. Ну ж бо, досить ховатися! Роби те, що хотів, і покажи нам своє обличчя!
Тіло дівчини затремтіло, неначе в судомі. По шкірі раптом пішли здуття і гулі, руки й голова потовщали, вкриваючись сплетіннями синіх судин. Стефан, який спостерігав за цим витріщеними очима, відчувши, що дружина приходить до тями, затулив її собою, щоб сховати від жахливого видовища. А Оксана між тим продовжувала змінюватися. Її голова роздулася, неначе перекачане колесо, а потім тріснула навпіл і розпалася на дві частини. Шкіра на руках також порепалася і зповзла, як у змії. Чоловік в окулярах з легкою посмішкою спостерігав, як те, що залишилося від обличчя упирихи, відпадає, відкриваючи нову особистість. Викотилися очі, волосся зіслизнуло донизу разом зі скальпом, і коли нарешті цей процес завершився і залишки дівчини вкупі з одежею впали на підлогу, перед ними повстала зовсім інша людина.
Стефан побачив гострий погляд очей, довгу бороду, що злиплася від слизу, і могутню чоловічу постать. Данило стояв перед ними, і його обличчя так само відбивало люту ненависть.
— Ти примусив мене вбити мою найкращу помічницю, — похмуро проговорив він своїм низьким і хриплим голосом. Незнайомець незворушно дивився на нього.
— Я? Примусив? Не треба мене дурити. Ти сам чекав сприятливої години, щоб ожити в її тілі. Хіба не так? Після війни, коли тут стало гаряче, а твою вампірессу засипали землею, ти вирішив втекти, щоб потім знову з’явитися тут. Ти все спланував. Варто сказати, що тобі вдалося обдурити багатьох, і вони-таки повірили у твою смерть, але тільки не Бог. Ти начхав на всі закони, і ось тепер прийшов час розплати.
Стефан обережно став на ноги, не зводячи очей з цих двох, і допоміг підвестися Марині. Вигляд у нього був спантеличений. Чоловік в окулярах повернувся до них і сказав:
— Гадаю, вам варто тікати звідси. Ви своє зробили.
— Але… що тут відбувається? — Марина нагадувала людину, що прокинулася від глибокого сну.
— Відновлюється рівновага, ось що. І вам не треба на це дивитися.
— Я не…
Данило схрестив руки на грудях і щось гулко забурмотів. Звідкілясь подув різкий льодяний вітер, і шибки у вікнах задзеленчали. Марина скрикнула і притулилася до чоловіка, який і сам ледь тримався на ногах від страху. Незнайомець здійняв руки вгору й сказав:
— Нічого не вийде, старий. Твої штучки більше не діють.
Тебе тягнуть на дно ті душі, які