Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Перепрошую за бідну уяву, — зітхнув Ґлокта. — Виправдатися ми можемо тим, що постійно вигадувати щось нове важко. Ну, тобто розбивати людині стопи кувалдою — це така…

— Ожибафельфина? — підказав Фрост.

Ґлокта почув із-під Северардової маски різкий регіт і відчув, що усміхається сам. «Йому справді треба було йти в комедіанти, а не в кати».

— Обивательщина! Саме так. Але не хвилюйтесь. Якщо ми не здобудемо того, чого потребуємо, перемоловши вам усе аж до колін, то спробуємо знайти щось вигадливіше для верхівки ваших ніг. Як вам таке?

— Але ж я нічого не зробив! — заверещав Лонґфут, який ще не зовсім перевів дух. — Я нічого не знаю! Я не…

— Забудьте… про все це. Тепер це не має значення. — Ґлокта поволі, з болем нахилився вперед, злегка цокнувши голов­кою молота по залізу біля босої ноги навігатора. — Мені потрібно, щоб ви думали лише про… мої запитання… пальці в себе на ногах… і цей молоток. Але не хвилюйтесь, якщо вам зараз важко це зробити. Повірте, коли молоток почне падати, вам стане легко не зважати більше ні на що.

Лонґфут витріщився на ковадло, роздуваючи ніздрі та швидко, шумно вдихаючи й видихаючи. «І от нарешті до нього доходить, яка ця ситуація серйозна».

— Отже, запитання, — сказав Ґлокта. — Ви знайомі з чоловіком, який називає себе Баязом, Першим з-поміж магів?

— Так! Будь ласка! Так! Донедавна він був моїм замов­ником.

— Добре. — Ґлокта посунувся на стільці в пошуках зручнішого положення, та все одно так само хилився вперед. — Дуже добре. Ви супроводили його під час подорожі?

— Я був його провідником!

— Куди ви прямували?

— На острів Шабуліан, що на краю світу.

Ґлокта знову цокнув головкою молота по ковадлу.

— Ой, годі, годі. На краю світу? Це ж, звісно, вигадка?

— Та справді! Справді! Я його бачив! Стояв на тому острові власними ногами!

— Хто їхав із вами?

— Був… був Лоґен Дев’ятипалий із далекої Півночі. — «А, так, отой, що зі шрамами й мовчить». — Ферро Малджин, кантійка. — «Та, що завдала нашому другові очільникові Ґойлу такого клопоту». — Джезаль дан Лютар… офіцер Союзу. — «Недоумкуватий позер». — Малакус Кей, Баязів учень. — «Худий брехун із кольором обличчя, як у троглодита». — А ще сам Баяз!

— Вас було шестеро?

— Лише шестеро!

— Ваша мандрівка була тривалою та складною. Що на краю світу, крім води, вимагало докласти таких зусиль?

У Лонґфута затремтіли губи.

— Нічого!

Ґлокта нахмурився і штовхнув великий палець на нозі навігатора головкою молотка.

— Його там не було! Того, чого шукав Баяз! Його там не було! Він казав, що його надурили!

— І що такого він сподівався там знайти?

— Він казав, що то камінь!

— Камінь?

— Його спитала жінка. Він сказав, що це камінь… камінь із Потойбіччя. — Навігатор замотав спітнілою головою. — Бісівська ідея! Я радий, що ми такого не знайшли. Баяз називав його Сім’ям!

Ґлокта відчув, як із його обличчя зникає усмішка. «Сім’я. Мені здається чи в кімнаті справді похолодало?»

— Що ще він про нього розповідав?

— Лише вигадки й дурниці!

— Все одно розповідайте.

— Історії — про Ґлустрода, про зруйнований Аулкус, про перетворення, про крадіжку облич! Про розмови з дияволами та про те, як їх викликали. Про Потойбіччя.

— Що ще? — Ґлокта ще раз стукнув Лонґфута молотком по пальцю, тепер уже сильніше.

— Ай! Ай! Він сказав, що Сім’я прийшло зі світу внизу! Що воно зосталося відтоді, коли ще не почався Старий час, коли по землі ходили демони! Казав, що воно — це велика й могутня зброя! Що хоче використати її проти гурків! Проти Пророка!

«Зброя з епохи до початку Старого часу. Викликання дияволів, перетворення». Канедіас на стіні, здавалося, нахмурився як ніколи сильно, і Ґлокта здригнувся. Йому згадалася власна кошмарна екскурсія до Будинку Творця, візерунки зі світла на підлозі, рухливі кільця в пітьмі. Згадалось, як він вийшов на дах і опинився високо над містом, не подолавши жодної сходинки.

— Ви його не знайшли? — прошепотів Ґлокта. У роті в нього пересохло.

— Ні! Його там не було!

— А що далі?

— Це все! Ми повернулися, перейшовши гори. Збудували пліт і виплили великою рікою Аос назад до моря. Сіли на корабель із Калкіса, тож тепер я сиджу перед вами!

Ґлокта примружив очі, уважно вдивляючись в обличчя свого полоненого. «Є щось іще. Я ж бачу».

— Чого ви мені не розповідаєте?

— Я сказав вам усе! Я не маю таланту до облуди!

«Принаймні це правда. Те, що він бреше, очевидно».

— Якщо термін дії вашого контракту завершився, чому ви досі в місті?

— Тому що… тому що… — Навігатор швидко оглянув кімнату.

— Ой, лишенько, ні.

Важкий молот опустився з усією силою, на яку міг здобутися скалічений Ґлокта, і з глухим ударом начисто роздушив Лонґфутові великий палець на нозі. Навігатор витріщився на нього з роззявленим ротом і вибалушеними очима. «Ах, ця прекрасна й жахлива мить між забиттям пальця й появою болю. Ось він іде. Ось він іде. Ось він…» Лонґфут оглушливо заверещав і заборсався на стільці. Його лице перекосилося від страшного болю.

— Знайоме відчуття, — сказав Ґлокта і скривився, поворушивши тими пальцями, які ще залишались у його спітнілому чоботі. — Справді, справді знайоме, і я вам співчуваю. Цей сліпучий спалах болю; після нього з’являється хвороблива, запаморочлива слабкість від перелому кістки; далі — пульсація, що поволі охоплює ногу, водночас виганяючи з очей воду і змушуючи тремтіти все тіло.

Лонґфут охнув і схлипнув. На його щоках виблискували сльози.

— А що далі? Кілька тижнів кульгання? Кілька місяців шкутильгання через каліцтво? А якщо наступний удар влучить по вашій щиколотці? — Ґлокта тицьнув Лонґфута кінцем молотка в гомілку. — Або просто по колінній чашечці — що тоді? Ви взагалі зможете потім ходити? Я добре знаю ці відчуття, повірте.

«То як я можу викликати їх тепер у когось іншого?» Ґлокта знизав покрученими плечима. «Це одна з таємниць життя».

— Ще раз? — знову здійняв він молоток.

— Ні! Ні! Стривайте! — завив Лонґфут. — Жрець! Поможи мені Боже, до Ордену приходив жрець! Гуркський жрець! Він сказав, що колись Перший з-поміж магів може звернутися по навігатора, і бажає, щоб його про це сповістили! Бажає, щоб опісля йому розповіли, що сталося! Він погрожував, жахливо погрожував, ми не мали вибору — довелося скоритися! Я чекав у місті на іншого навігатора, який передасть новини! Лише сьогодні вранці розповів йому все, що розповів вам! Я вже збирався покинути Адуа, присягаюся!

— Як звали того жерця?

Лонґфут не сказав нічого. Він вирячив мокрі очі й шумно дихав. «О, чому вони неодмінно мене випробовують?» Ґлокта опустив погляд на палець на нозі навігатора. Той уже починав розпухати й укриватися плямами; з обох його боків тягнулися прожилки чорних кривавих пухирів, ніготь набув темного, похмурого лілового кольору в яро-червоному обрамленні. Ґлокта люто втиснув у нього край держака молотка.

— Ім’я