Напівдикий - Саллі Грін

А тоді я бачу її. Маленьку сарну. Боязку.

Тваринячий адреналін готовий вибухнути, звір у мені прагне напасти.

Спокійно! Спокійно! Дихай поволі. Рахуй свої подихи.

Перший повільний вдих і повільний видих.

Другий повільний вдих… затримка дихання… і повільний видих.

Третій повільний вдих… відчуваю це в крові, як вона закипає… і повільний видих.

Четвертий повільний вдих, і це звір у мені, той, що примушує мене змінюватися.

Сарна віддаляється і швидко зникає в мороці. І я далі тут, я людина, і сарна не загинула. Я можу контролювати свій Дар. Принаймні зупиняти його. А якщо я можу його зупинити, то зможу, мабуть, і задіяти.

Шкірю зуби. Уперше за багато тижнів я відчуваю приплив по-справжньому позитивної енергії.

Сьогодні я добре попрацював, дотримався рутини, не піддався негативним емоціям. Можу винагородити себе кількома приємними думками, які приберігаю для особливих випадків. Моя улюблена — думка про Анналізу. І ось що я пригадую…

Ми з Анналізою

Ми удвох сидимо на піщаниковому уступі, наші ноги звисають з краю кручі. Анналізі п’ятнадцять років; мені щойно чотирнадцять. Моя нога майже торкається її ніг. Пізня осінь. Упродовж останніх двох місяців ми тут зустрічалися щотижня. Відколи це почалося, я тільки раз до неї доторкнувся, під час другої нашої зустрічі. Взяв її за руку й поцілував пальці. Досі не можу повірити, що я це зробив. Я був, мабуть, у якійсь ейфорії. Тепер весь час про це думаю, тобто справді весь час, та не можу наважитися це повторити. Ми з Анналізою розмовляємо, лазимо скрізь, бігаємо, але навіть тоді, коли ганяємося одне за одним, я ніколи її не ловлю. Підбігаю до неї, але схопити не можу. І їй ніколи не даю себе впіймати.

Вона розмахує ногами. Її сіра шкільна спідничка чиста й акуратно випрасувана. Шкіра на ногах гладенька й ледь засмагла, а волосинки понад колінами тонюсінькі й світлі. Моя нога на відстані якихось міліметрів від її ніг, але я знаю, що не годен підсунути її ближче. Примушую себе відвернути голову й дивитися на щось інше.

Круча стрімка, і до землі далеко, та стрибнути можна, бо приземлишся на піщаний ґрунт. Верхівки дерев погойдуються й шелестять, немов розмовляють між собою й діляться плітками, а листя опадає маленькими купками. Один такий жмуток опускається до нас, і хоч Анналіза ще не рухається, я знаю, що вона спробує його впіймати. Анналіза простягає руку й нахиляється цілим тілом понад краєм кручі. Їй нічого не станеться, якщо вона впаде, хоч, може, мені варто схопити її, втримати. Але я не рухаюся. Вона регоче, ще більше нахиляється й ловить листочок, одночасно хапаючись за мій рукав, але я так і не торкаюся до неї. Відвожу назад руку, щоб їй було безпечніше, проте до неї не торкаюсь.

Вона впіймала листочок. Маленький і рудий березовий трикутничок. Тримає його за стебло й вертить ним перед моїм обличчям.

— Зловила. Але ти не допоміг! Я мало не впала.

— Я знав, що тобі нічого не станеться.

— Справді? — вона торкає листочком мого носа, а її пальці так близько від моїх губ. Я відвертаю від неї голову.

— Це тобі. Ось, тримай.

Я кажу:

— Це просто листок. Їх тут повно.

— Простягни руку. Цей листок особливий. Я його впіймала, ризикуючи життям, для тебе.

Я простягаю руку; я хочу цей листок.

Вона кладе його мені на долоню.

— А ти що, ніколи не кажеш «дякую»?

Сам не знаю. Ніколи про це не думав.

— 1 ніколи мене не торкаєшся.

Знизую плечима. Не можу сказати їй, що думаю про кожнісінький міліметр поміж нами. Відповідаю:

— Я збережу цей листок.

А тоді відштовхуюся від кручі і стрибаю на землю.

Я внизу і не знаю, що тепер робити. Я сподівався, що вона стрибне разом зі мною. Дивлюся на неї угорі й питаю:

— А не могли б ми поговорити про щось інше?

— Якщо ти повернешся сюди й чемно мене попросиш. Дряпаюся на кручу якомога спритніше, хизуючись перед нею, та коли вже опиняюся майже нагорі, зупиняюся. Вона пересіла туди, де я зазвичай вилажу на верхівку кручі. Заступає мені шлях. Ліворуч від мене є інший, складніший маршрут, і я опускаюся трохи нижче, а тоді знову лізу вгору, але вона вже там.

— Привіт, — каже, нахиляючись і сяючи до мене посмішкою. Щоб видряпатися на верхівку, я мушу перелізти через Анналізу, іншого шляху немає.

— Вибач, — кажу, — але чи не могла б ти мене пропустити? Вона заперечно хитає головою.

— А якщо я скажу «будь ласка»?

Вона знову хитає головою і розпливається у посмішці.

— Як на Напівкодового нахабу ти не такий уже й нахабний.

— Будь ласка, Анналізо.

Я ледве тримаюся; мені вже зводить судомою пальці, а ноги ось-ось зісковзнуть із виступу. Довго так не витримаю.

— Не можу зрозуміти, чому тебе вигнали зі школи. Ти ж такий сором’язливий хлопчик.

Каже це таким собі вчительським тоном.

— Я не сором’язливий.

Вона нахиляється до мене, шкірячи зуби:

— Ану, доведи!

Мушу або стрибати вниз, або перелазити через неї, і мушу швидко вирішувати, що мені робити, бо права нога вже починає тремтіти від напруги. Думаю, я зміг би схопитися рукою за виступ трохи правіше від її ніг, але тоді мені треба було б якось підтягнутися до її колін і…

— Треба розповісти братам, який ти боягузик, — піддражнює вона.

Я зазираю їй в обличчя і, хоч знаю, що вона кепкує з мене, скаженію від самої думки, що вона взагалі з ними говоритиме. Бачу, як миттєво зникла її посмішка. Відштовхуюся від скелі, обертаюся в повітрі й падаю на землю. Вона гукає мені:

— Натане! Вибач мене! Я не повинна була… — і Анналіза, як завжди, легко й граційно стрибає до мене. — Я не повинна була цього казати. Зробила дурницю.

— Якщо тільки вони довідаються, що ми зустрічаємося. Якщо…

— Ти знаєш, що я їм нічого не скажу. Це був дурнуватий жарт.

Я розумію, що зреагував занадто гостро, і цілий день може піти коту під хвіст, тому човгаю черевиками по піску й кажу:

— Знаю, — тоді усміхаюся їй і хочу, щоб нам знову було весело й безтурботно. — Просто не кажи нікому, що я слабак, добре? А я тоді не скажу, яка