Напівдикий - Саллі Грін

Учора я впіймав оленятко. Прокинувся біля його напівобгризеного тіла. Не блював. Напевне, мій шлунок починає звикати. Я був голодний, страшенно голодний, але зараз не відчуваю голоду. Отже, припускаю, з часом до всього звикаєш, навіть до сирого м’яса. А все ж таки я б не відмовився від нормальної їжі. Від гамбургера, чипсів, душенинки, картопельки-пюре, шиночки і йоркширського пудингу. Людської їжі. Тортика. Заварного крему!

Обережно!

Краще не думати про те, що мені недоступне: це шлях до прірви. Мушу остерігатися таких думок. Я не повинен збиватися на негатив. Але сьогодні я добре концентруюся на позитиві, тож можу винагородити себе роздумами про інших людей, навіть про свого батька, та маю бути вкрай обережним з цими думками.

Я його зустрів. Зустрів Маркуса. Він мене не вбив, хоч мені навіть на думку таке не спадало, але, враховуючи його репутацію, можна було очікувати чого завгодно.

Більшість свого дитинства я вірив у те, що Маркусу на мене начхати, та виявилося, що він постійно думав про мене, як і я про нього. І він завжди хотів допомогти мені. Він розшукав мене. А тоді зупинив заради мене час, що, мабуть, не так уже й легко, навіть для нього. Він виконав церемонію Дарування: дав мені випити своєї крові і вручив три дари. А золотий перстень, його власний перстень, що його він дав мені, тепер на моєму пальці, і я можу обертати його, підносити до вуст, відчувати його вагу і смак металу. Куля, що її з мене витягнув батько, зачарована куля Ловця, лежить у моїй кишені. Інколи я також її обмацую, хоч і не певен, що взагалі хотів би її зберігати, адже вона належала Ловцю. А третій Дар, отриманий від нього, моє життя, ще й досі належить мені. Я не певний, чи це насправді враховується, бо ще ніколи не чув, щоб Дар не був фізичним предметом, але ж він — Маркус, і, припускаю, він знає, що робить.

Я вижив завдяки батькові. Завдяки батькові я володію Даром, і цей Дар такий самий, як у нього. Більшості чаклунів доводиться докладати зусиль, щоб знайти свій Дар, щоб визначити його, і це може тривати рік або й довше, а я навіть не мусив його шукати. Він сам мене знайшов. І я не знаю, добре це чи ні. Краще думати про щось інше…

Роздуми про мою родину — позитивні. Згадуючи сім’ю, я рідко маю негативний настрій. Я й далі тужу за Арраном, хоч і не так жахливо, як тоді, коли був в’язнем Селії. Упродовж тих перших тижнів у клітці мені страшенно бракувало брата. Але це було рік тому… навіть два роки, здається. Рада мене забрала якраз напередодні мого п’ятнадцятиріччя, напередодні Арранового Дарування. Так, відтоді вже минуло понад два роки, але я знаю, що з ним усе гаразд, і з Деборою теж. Еллен, моя Напівкровна приятелька, зустрілася з Арраном, показала йому мій малюнок, а я побачив відео з ним і почув його слова, звернені до мене. Проте я знаю, що їм буде ліпше без мене. Я вже ніколи не зможу їх побачити, але це не страшно, бо їм відомо, що я живий, що я втік і що я вільний. Я намагаюся робити позитивні речі, а бути від них якомога далі — позитивно, бо так буде краще людям, про яких я дбаю.

Іноді я сиджу біля входу в печеру або ж лягаю там і трохи дрімаю, але мені погано спиться, і, взагалі-то, я волію чекати на дереві, звідки мені все добре видно. Тут доволі стрімкий схил гори — нікому не стрілить у голову прогулюватися поблизу знічев’я. Але хто його зна. Ловці мають добрий нюх. Намагаюся менше думати про Ловців, хоч і вдавати, ніби вони взагалі не існують, також не надто розсудливо. Отож, я сиджу на дереві, а коли довкола темрява, як оце зараз, можу дозволити собі поринути у спогади про давні часи, ще до того, як мене забрала Рада, до Селії, до того, як мене запроторили у клітку.

Мій найулюбленіший спогад про те, як ми з Арраном гралися в лісі біля бабусиної хати. Я заховався на дереві, а коли Арран нарешті мене побачив і поліз до мене, я почав дряпатися вище й вище тоненькою гілкою. Він благав, щоб я зупинився, тож я спустився назад до нього й сів, майже як тепер, простягнувши ноги вздовж гілки і притулившись до нього спиною. Чого б я тільки не віддав, щоб мати змогу ще з ним так посидіти, відчуваючи спиною тепло його тіла. Вгадувати за порухом його грудей, що він усміхається, прислухатися до його дихання, відчувати, як його рука лежить на моєму плечі.

Але краще не думати про це забагато. Краще не думати про те, що мені недоступне.

А ще я згадую бабусю, з її бджолами, чобітками й курчатами, з брудною кухонною підлогою. Востаннє я бачив бабусю, коли мене забирали. Я був у будівлі Ради, і мені сказали, що Селія буде моєю «опікункою і вчителькою». Я тоді вперше побачив Селію, вперше почув її Дар — шум, від якого мені паморочилося в голові. Це все було немовби в іншому житті. Селія звалила мене з ніг своїм шумом, і мене віднесли геть, а я востаннє побачив постарілу й перелякану бабусю, яка самотньо стояла посеред кімнати, де проходило моє Оцінювання. Згадуючи про це тепер, думаю: бабуся знала, що більше ніколи мене не побачить. Селія сказала мені, що вона померла, і я знаю, що вони змусили бабусю накласти на себе руки, так, як зробили це з мамою.

Я тепер знаю…

Що це?

Кроки! Вночі!

Відчуваю викид адреналіну.

Опануй себе! Прислухайся!

Легенькі кроки. Легкі, як у Ловця.

Поволі повертаю голову. Нічого не бачу. Хмарний покрив густий, і місячне світло зовсім не проникає сюди, у ліс.

Ще кроки. Ще адреналін.