Список бажань - Йон Колфер

О ні, думала Меґ. Спершу він звалився мені на голову на Землі, а тепер я мушу бути поряд із ним усю вічність!

— Меґ! Допоможи мені!

Ригачка дивився на неї собачими очима. Дуже зворушливо, подумала Меґ.

— Іди під три чорти, Ригачко! Ти хотів мене вбити!

Вона закліпала. Але ж Ригачка її таки вбив! Він убив їх усіх!

— Убивця! — вигукнула Меґ.

Колишній Ригачка одразу відповів би щось навздогін. Але не ця нова істота. Він лише… вона лише жалісливо скавуліла.

— Це ти винен, Ригачко! — верещала Меґ. — Я казала тобі не стріляти! Я тобі казала!

Вони зі свистом промайнули поворот. Угорі тунель роздвоювався. Неможливо було перерахувати всіх. Угору — вниз. Добре — зле. Рай — пекло. Меґ хапнула повітря. Це вона. Розплата за всю жорстокість до ньюфордських мешканців.

Течія несла їх із карколомною швидкістю. Не було жодного тертя. Вітер не обвівав їхнього одягу і не надимав їм щоки. Гаряча тяга з нижніх ділянок тунелю щораз дужчала. Коли їх притягло ближче, Меґ розгледіла чорні, як сажа, постаті, що згрібали вилами всіх, хто прилип до стіни. Підганяючи їх дорогою до пекла.

Це не могло бути направду. Це не могло статися з нею. Чотирнадцятирічні не помирають; вони входять у період негараздів і переростають його.

Меґ бачила все в подробицях. Червоні розжарені бісівські очі тунельних істот. Сріблястий виблиск зубців на їхніх вилах. Задоволення від якісно виконаної роботи у їхніх посмішках.

Ригачка перелякано заскавулів і став щодуху розмахувати руками, наче це могло його врятувати. Меґ приготувалася.

Перед ними постали ворота до пекла — такі ж величезні, як і сонце, і такі ж гарячі. Меґ стисла кулаки. Вона не здасться так легко.

А далі напрям, у якому вона рухалася, змінився. Один легенький поштовх справа, однак достатній, щоб віднести її до нижчих ділянок тунелю. Віддих полегшення вихопився з її грудей. Чистилище, лімб, реінкарнація — байдуже. Будь-що було краще за те, що чекало на неї в кінці червоного тунелю.

А ось сполуці Ригачки з Раптором не пощастило. Вогненна течія вмить підхопила це створіння, і воно зникло в пекельному жерлі.

Меґ не мала часу перейматись долею свого напарника. Сила, що скеровувала її, раптом щезла, Меґ рухалася за інерцією. Перед нею з’явилася тунельна стіна. Вона здавалась м’якою. М’якою і голубою. Ну, будь ласка, хай буде м’якою…

Куди там! Меґ врізалась у неуникну поверхню. На Землі ця швидкість була б чотири тисячі кілометрів за годину. Не те щоб швидкість аж так важила у світі духів, де кінетика всім до самої лампочки. Але не скажеш, що не боляче.

Диявол був не в гуморі.

— Двоє, — сказав він, тарабанячи манікюром по лоптопу. — Я сподівався, що сьогодні буде двоє.

Вельзевул нервово засовався.

— Їх двоє, Повелителю… ну, майже двоє. Вони… е… воно… е-е-е… у дев’ятнадцятому рові.

— Двоє людей! — прогарчав Сатана, крихітні блискавки спалахували поміж його рогами. — Не один юнак і його пес! І як, скажи, собака потрапив сюди?

— Вони… перемішались… е-е-е… докупи. Щасливий випадок, — затинався його ад’ютант, пильно дивлячись у монітор. — Хлопчисько справжній бісівський послідовник. Дуже вражаючий людський цикл. Бешкети, знущання над тваринами, крадіжки і нарешті вбивство. Сторінка з вироками така ж довжелезна, як і ваш хвіст. А собака — справжній цербер Сатани. Ціни на ін’єкцію проти правцю підскочили за перші п’ятнадцять хвилин.

Володаря Темряви перелік не вразив.

— Він зануда.

— Собака?

— От кретин! Хлопець! Працює без уяви і невишукано!

Вельзевул знизав плечима.

— Зло — це зло, мій Повелителю.

Сатана захитав своїм правильної форми пальцем:

— Е ні, саме в цьому ти помиляєшся. Ось чому ти прислужник, а я — беззаперечний Володар Пекла. Ти не вмієш передбачати, Вулику, не маєш чуття.

Вельзевулові ікла затряслися. Він ненавидів, коли його кликали Вуликом. Не було жодної іншої істоти у цілому всесвіті, яка б насмілилася так зневажливо перекручувати його ім’я… хіба окрім іще одного — пана святого на ім’я Петро.

— Такі грішники не витривалі. Їхнє життя закоротке для справжнього руйнування. Один-однісінький пристойний гріх — і вони готові. Жодного планування, як бачиш. Ані найменшої ідеї, щоб вив’язатись.

Вельзевул шанобливо кивав головою, так наче він не слухав цієї лекції десятки разів на сторіччя.

— А дай мені одного творчого грішника, і він десятиріччями ширитиме чутки про нещастя, доки його спіймають. Якщо спіймають.

— Так, Повелителю. Саме так.

Зіниці Диявола звузились.

— Ти ж не завдаватимеш мені зневаги, Вулику, чи не так?

— Ні, — промурмотів украй схвильований старший демон. — Звичайно, ні, Повелителю.

— Радий чути. Бо якби я бодай на хвилину подумав, що не маю твоєї прихильності, я викинув би тебе з цих покоїв, що дивляться вікнами на Вогненну Долину. У рів фекалій.

Вельзевул облизав пошерхлі губи язиком, роздвоєним на кінчику. Рів фекалій працював справно, лише доводилось час від часу відмикатись.

— Чесно кажучи, Повелителю, новий хлопець неповторний. Особливо своєю подобою. Трохи незграбний зовні, звичайно. Але я певен, він пречудово крутитиме рожни.

— Крутитиме рожни! У нас таких по самісінькі крила. Мені потрібні винахідливі демони, з почуттям гумору. — Диявол погладив свою лискучу чорну борідку. — Демони іншого ґатунку. Цю дівчинку я