Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Я створив для файлів окрему папку і заховав її у глибинах жорсткого диску. Коли я завантажував їх з телефону Емі, то почувався злодієм і боявся, як би з того не вийшло чогось іще гіршого. В голові в мене досі лунав голос Бланшарда, і загалом я почувався ідіотом. Лише одне не дозволяло мені визнати себе повним кретином, одна остання річ, та просто зараз я нічого не міг перевірити.

Почувши звуки, я підвів голову і побачив у кімнаті Емі.

— О, це ти, — аж підскочив я.

— Вибач, — сказала вона. — Не хотіла тобі заважати. Ти такий замислений.

— Ага. Щось трапилося?

— Мені дуже, дуже, дуже нудно, — відповіла Емі.— Хочу поїхати в село щось купити, але що — поки не знаю. Може, тобі щось треба?

Мені стало дивно, що Емі не кличе мене з собою. Потім я згадав, що я ж наче працюю, і вона, мабуть, не хоче вводити мене у спокусу. В цьому, як і в тій картинці Ділової Жінки, — вся суть моєї дружини. Від природи дуже делікатна, вона вміла бути й прямою і жорсткою; вона могла легко завіятися до ванної, коли я голився, і сказати щось таке: «Ну ти, засранцю, ти обіцяв полагодити полицю — чи, може, мені час здати тебе назад у магазин чоловіків і сказати, що ти бракований?» Пораду робити так само я дав одній парі, коли мене викликали рознімати їхню бійку: сказав, що треба прямо говорити, а не влаштовувати незрозумілі розбірки. Тепер на Різдво вони мені надсилають поштівку з такими словами: «Засранці — досі разом». Той випадок, напевно, один з найбільших успіхів за всю мою роботу в поліції.

— У мене все є,— з усмішкою сказав. Я кохав її як ніколи, і мені було соромно за те, що я тепер робив — і що буде робити легше, якщо вона поїде.

— П’яничка ти мій, — усміхнулася вона і вийшла. Потім вона чимось грюкала на кухні, а далі крикнула «бувай» від дверей і пішла.

Я почекав хвилини зо три, потім швидко вийшов з кабінету і збіг нагору сходами. Постояв трохи коло вікна: Емі наче не збиралася повертатися. Впевнившись у цьому, я спустився вниз і пробрався у її кабінет.

За годину я був за дві милі від дому і біг через ліс. Взагалі я не люблю бігати. Думки про біг навіюють депресію, сам процес важкий, жодного вищого сенсу в бігу немає. Людське тіло не створене для довгого бігу, а мій розум тим паче. Проте, хай як неприємно це визнавати, інколи тільки біг може дати справжнє відчуття власного тіла. Перша спроба була болісна, я швидко зупинився і довго відкашлювався, але тепер рухався плавно і швидко. Ця пробіжка була покаранням — чи спокутою — за те, що зі мною сталося вчора. Бачите, бачите — я бігун, а не п'яниця, що ночує в парку.

Я біг для того, аби досягти певної ясності. Коли я зайшов у кабінет Емі, її комп’ютер був вимкнений, і я подумав був його увімкнути, та побоявся, що потім не встигну швидко вимкнути — і не хочу, щоб вона мене заскочила за такою справою. Вона вважатиме це за вторгнення і буде цілковито права. Тому замість комп’ютера я взявся за її органайзер. Деякий час продивлявся ті послужливо надані дані, потім відклав його, знову поставив на зарядку — і пішов бігати.

Холоднішало. Я фізично відчував, як падає температура, бачив, що пара з мого рота густішає. Небо, видиме між кронами, набуло свинцевого відтінку, гаснуче світло додало синяви в темну зелень соснових лап. Час було повертати і бігти назад додому. Скоро стане зовсім темно.

Знайдені мною дані були доволі чіткими. Все як я пам’ятав — позначка «Сієтл» лишилася на місці, й тому я був певен, що вона туди таки їздила. Але тепер останнім днем поїздки стала субота.

Й ось цього я точно не пам’ятав.

Коли Емі показала мені той календар на кухні з позначками, зробленими олівцем, він мені здався неправильним. Я точно пам’ятав, що вона мала повернутися у п’ятницю. Ця інформація засіла в моїй голові, то був беззаперечний факт, і саме тому я спокійно сприйняв позначки, які бачив у її органайзері в четвер — вони підтверджували вже відомі мені факти. Тож чому тепер останній день поїздки з п’ятниці перетворився на суботу? Існувало два пояснення цій дивині. Емі справді мала повернутися вчора, як я й думав. Але сталося щось дивне — гадки не маю, що саме, — і вона приїхала сьогодні й вирішила все приховати. Поставила позначку в календарі на холодильнику — саме тому вона так упевнено і так швидко потягнула мене її показувати. Поки я був у душі, переробила все на комп’ютері та в органайзері — на той раз, якщо я захочу перевірити всі наявні джерела. Ретельно продумана кампанія по забиванню мені баків — і досить ризикована, бо якби я зловив її на внесенні тих змін, був би скандал. Але я не зловив. І взагалі-то не виключено…

Взагалі-тo не виключено, що я сам усе переплутав.

Можливо, вона дійсно мала повернутися в суботу, а я просто був неадекватний, коли передивлявся в четвер її органайзер. На ту мить я чомусь думав, що вона має повернутися у п’ятницю, тож я там і побачив п’ятницю. Я намагався чітко пригадати, як виглядав її органайзер, та пригадував лише сьогоднішній його вигляд — з позначкою на суботі. Чи це було тому, що таким я його бачив востаннє — чи воно так і було минулого разу?

Це