Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Як заблокувала? — здивувався я, дістав телефон з кишені й показав їй. — Я з нього оце дзвонив Боббі.

Емі насупилася.

— Дуже дивно. Треба з’ясувати це питання.

— Все гаразд, він ні в кого, крім мене, і не побував.

— Так, звісно. Але якщо я його хочу заблокувати, то його мусять заблокувати. Замість тебе він міг потрапити до кого завгодно. Нічого хорошого тут немає.

Стара добра Емі! Я все чекав, коли вона почне виявляти дискомфорт через той факт, що я тримав її телефон у себе два дні й навіть користувався ним, але жодних ознак дискомфорту не було. Натомість вона пригорнулася до мене.

— Мені дуже приємно, що ти його шукав, — сказала вона і взяла мене за руку. — І я знаю, що тобі дуже не хотілося йти до копів. І пробач, що я сама не подзвонила. Я не думала, що ти вирішиш, що зі мною щось трапилося.

— А я взяв і вирішив, — відповів я. — На жаль, я живу в жорстокому світі, де з людиною може трапитися що завгодно.

— Розумію, — тихо відповіла вона. — Це все була страшенна дурість. Такого більше не трапиться.

— Та нічого. Просто я…

— Я розумію, — повторила вона, обійняла мене і поцілувала. — Чесно. Обіцяю.

Я довго стояв під душем, тупо дивлячись на дорогий вапняк на стінах. Я мало спав, потерпав на тяжке похмілля, тож не дивно, що почувався я кепсько. Крім того, я від самого четверга не їв, що теж не рятувало ситуацію.

Помившись і одягнувшись, я пішов на кухню готувати яєчню. Старанно з’їв її просто за кухонною тумбою, але навіть не зрозумів, що то їжа. Тіло здавалося закляклим, чужим. Мені спало на гадку, що невелика пробіжка допомогла би провітрити голову, але на саму думку про це потягнуло блювати.

Емі знову сиділа на канапі зі схрещеними ногами, оточена своїми паперами. Вона глибоко поринула в роботу і помітила мене лише тоді, коли я підійшов зовсім близько. Я зауважив, що її папери були дуже щільно заповнені текстом. Ані переліків, ані нарисів, і взагалі здавалося, що ті аркуші вийшли з друкарської машинки, а не з принтера. І на жодному аркуші не було логотипу її компанії.

— Над чим працюєш?

Емі підняла голову.

— Таємні матеріали, — відповіла вона і зібрала розкидані папери в охайний стос. — Таємні — і страшенно нудні.

— Потім розкажеш, як та твоя поїздка?

— Так, звісно. Вибач. У мене голова квадратна, треба якось оговтатися. Вибач, що тут такий розгардіяш.

— Та нічого. Мені б самому попрацювати.

— Як процес, літераторе?

— Ледве просувається.

— Сподіваюся, хоч не в зворотному напрямку?

Я усміхнувся.

— Трохи вбік, я б сказав.

— Ну, тихше їдеш…

— …нікуди не доїдеш. Так і є.

— Я в тебе вірю, — промовила Емі.— Ти дійдеш до мети. Ти ж завжди доходив.

Я пішов у кабінет, але двері тільки причинив. Якийсь час покопирсався в коробках з матеріалами, причому робив це шумно, так щоб Емі чула. Кожна книжка, журнал, газетна вирізка змушували мене мало не вити від нудьги, проте я сумлінно розклав їх на столі. З віком я почав помічати, що люблю складати речі до ладу — книжки, часописи, диски. Люблю порядок, послідовність. Узагалі лад, здається, для мене важливіший за власне конкретні книжки чи диски. Форма для мене превалює над змістом.

Коли справу було зроблено, я пересунув стільця і сів так, щоб екран не було видно від дверей. Якщо буде треба, скажу Емі, що не хочу відволікатися на краєвид у вікні — воно тепер було якраз за спиною, — але Емі не мала звички заходити до мене, коли я працював. Просто я перестрахувався… чи, може, причаївся. Чи поводився як псих. Відчинивши ноутбук, я глянув на знайомий документ із заголовком «Розділ 3». Першого й другого розділів не існувало. Під заголовком «Розділ З» не було тексту. І зараз я не збирався його писати.

Я почекав кілька секунд. Здалеку долинув шурхіт паперів — Емі лишалася в дальньому кінці кімнати. Тоді я дістав свій мобільний, увімкнув блютуз на ноутбуці й почав шукати відповідні дані у телефоні.

А потім посилати на комп’ютер усе те, що я видобув з телефону Емі, коли виїжджав з Сієтла.

Я не думав, що зрозумію з тих есемесок щось нове, тому їх залишив у телефоні. Зате музику, звуковий файл і ті три фото я перекинув на комп’ютер. Ввімкнувши навушники, я завантажив аудіофайл. На нормальній гучності й без фонового шуму це було саме те, що мені почулося тоді в барі: сміх, чоловічий сміх. Я підкручував звук дедалі гучніше, аж поки сміх як такий втратив будь-який сенс, бо я сподівався почути який-небудь фоновий шум, вказівку на місце, де було зроблено цей запис. Нічого. Просто собі сміх якогось чоловіка — і жодних цікавих звуків на фоні. Звучав сміх неприємно, та, може, це було лише тому, що дістав я цей файл з телефону власної дружини. Хоча не виключено, що вона просто бавилася з телефоном і випадково записала звук, який лунав, скажімо, від сусіднього столика у ресторані.

На світлинах я теж знайшов мало нового. На екрані комп’ютера вони стали більшими, ніж на екрані телефону, та лишилися тьмяними і зернистими, і навряд чи я б упізнав цього чоловіка, якби зустрів його на вулиці. Два перші фото взагалі зображали невідомо що