Камертон Дажбога - Олександр Павлович Бердник

Дівчата, певно, не задовольнилися такою відповіддю, бо ще тривожніший запит поплив у вечірньому Диво-колі:

— То лиш квіти, то не ти! Де ж тебе нам ізнайти? Макоша, не кидай Кіш, Жить з тобою веселіш! Доки ти між нами ходиш — Буде воля і розкіш…

Макоша пропливла мимо каменя з буйним колосом і наблизилася до образу сухого дерева, все нижче й нижче схиляючи голову до сина, який спокійно спав у сповиточку на її руках. Її спів набрав потужної сили, голос діви чули в найдальших рядах юрми:

— Підійшла тривожна мить, Змій-Горинич прилетить. А мене з маленьким сином Хто зумів захистить? Змій убрався ясним Хором, Засліпив пекучим зором І розкинув цвіту сіть Понад колесом століть! Ви приймаєте дари Змія з давньої пори. Я чи зможу зупинить Чорну мить, віщу мить?

— Щось вона заспівала інакшої, ніж учать старші магарині, — прошепотів волхв Горислав, торкаючи Яма за рукав.

— Мене теж затривожили її слова, — кивнув вітець Макоші. — І серце заболіло… щось передчуває…

Та дівчата троянські в самозабутті вели хоровод довкола Макоші, заспокоюючи засмучену діву:

— Доки з нами Макоша, Ворог має одкоша! Ніч минеться, хай радіє, Хай освятиться душа!

Діва наблизилася до чорного каменя, і здавалося, що якась дивна сила притягує її туди, заважає вибратися із зачарованого кола. Вона поривалася до звільнення, знемагала, відчайдушно одвертаючи сповитого сина від лиха, і посилала болісний запит до Зоряного Дивокола:

— Хто розкаже, чи мине Віщуваннячко страшне? Гляньте — котить Дивоколо Море зоряне, ясне Як те колесо спинить? Хто зуміє те зробить? Так і Доля — де та сила, Щоб збороти віщу мить? Ви здолаєте тривогу, Ви надійтесь на Сварога, Доки з вами він — велична У Троян-поля дорога. Дід укаже вам, куди Пролягли мої сліди, Як мене порятувати Від великої біди. І на новую весну Я додому знов верну, Щоб всі ниви пробудити Від засніженого сну.

Ледь встигла Макоша промовити останні слова обрядової пісні, як у зоряному Дивоколі загримів грім, і велетенська чорна тінь закрила велелюдний майдан. Почулися крики, зойки, дитячий лемент. Гуктур кинувся до середини хороводу, прорвавши кільце дівчат, та було пізно: постать Макоші, схоплена в могутні обійми ящероподібної крилатої потвори, піднеслася над головами вражених людей, і тоді всі трояни вперше почули відчайдушний крик Дажбожого дитяти.

Залопотіли страшні кажанячі крила, над Троян-полем пролунав зловісний регіт, і за якусь мить у зоряному Дивоколі знову все було спокійно й тихо.

У самотній долині пустельних гір жила в убогій хатині стара жінка. Чоловіка в неї забрали давно-давно служити у війську царя Вавилона. Так він і загинув десь у бою, залишивши сиротами двійко дівчаток. Але таємнича хвороба викосила десятки селищ у горах. Дітки теж згоріли від тієї страшної пошесті.

Плакала жінка, дорікала богам і долі, та потроху заспокоїлася, збагнувши, що змагатися з веліннями небесних жителів — марна річ. Мала вона маленький садочок, збирала з нього персики, оливки, цитруси. Та ще тримала козу, маючи від неї трохи молока. Так і жила.

Якось на світанку вийшла жінка на перевал, щоб зібрати хмизу, сухого бур’яну та кізяків, що їх губили на гірських пасовиськах дикі тури.

На обрії зненацька з’явилася чорна цятка. Вона швидко наближалася. За нею летіла велетенська потвора з кажанячими крилами. Жінка злякано метнулася до скелястої криївки, причаїлася у заглибині, страхаючись навіть дихати. Та все ж таки побачила, що чорна цятка виросла і перетворилася на велику ластівку, яка тримала в дзьобі золотавий сповиток. Вона злякано кружляла над перевалом, ніби примірялася, куди б заховатися від потвори. Жінка здивувалася: хто б міг подумати, що десь є такі гігантські ластівки? Певна річ, то якась вісниця з неба. Бо чому зміюка переслідує святу пташку?

Ластівка, мабуть, назирала схованку, бо несподівано кинулася вниз, мов чорна стріла, і щезла з очей. Дракон трохи покружляв над горами, потім хижо і злобно крикнув, майнув понад урвищем і полетів геть.

Злякана жінка довго сиділа в своїй заглибині і пестила козу, щоб та мовчала, тицяючи їй до рота сухий шматочок коржа, що його взяла з дому.

Минали хвилини. Може, години. Все довкола затихло. Та бідна жінка страхалася поворушитися. Потім здалеку долинув дитячий плач. Саме звідти, де заховалася ластівка. Жінка уважно прислухалася: може, почулося? Вщипнула себе за руку. Ні, вона не спить.

Знову плач. Вимогливий, жалісливий…

Жінка трохи повагалася. Потім пересилила себе і вийшла зі схованки. На гірському обрії загоралася зірниця. Тиша пливла над перевалом. Довго бродила жінка між скелями, заглядаючи в кожну щілину. Нарешті під велетенським валуном вона побачила крило чорної ластівки: воно судорожно здригалося. Птаха, мабуть, помирала. Жінка підбігла до неї. Ластівка