Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко
Нейве вистачило глузду не сподіватися на ласку односельців. Вона збагнула, що ні каяття, ні благання тут не зарадять, а єдиний її порятунок — негайна втеча. На щастя, село було невелике, переслідувачів набралося небагато, і дівчині вдалося відірватись від них. Надвечір того самого дня (це вже з’ясував Ейнар аб Дилан, чи як там його звати насправді) до пошуків долучились поборники з найближчої залоги Конґреґації, але не змогли напасти на її слід.
Нейве ж, після багатоденних поневірянь у лісах середнього сходу країни, нарешті дісталася до Дин Делгана і там уперше почула, що в Архарських горах засіли бунтівні каторжники на чолі з чаклуном. Дівчина не мала ніяких певних планів, вона взагалі не уявляла, як їй жити далі, тому вхопилася за звістку про чаклуна, мов за рятівну соломинку, й подалася на північ. У горах їй не так пощастило, як Ківанові, її перестрів численний патруль поборників, і хтозна, чим би все закінчилось, якби вчасно не нагодився Ейнар, що саме вибрався на розвідку.
Згодом лави повстанців поповнилися ще двома чаклунами — юнаком, лише трохи старшим за Ківана, що назвався вигаданим ім’ям Брихан аб Арноґ, і Дораном аб Галвальдиром, тридцятирічним рибалкою з північно-західного узбережжя. Ківан охочіше б узяв собі в пару когось із них двох, проте Доран був іще геть новачком і дуже кепсько контролював темну енерґію, а Брихан цієї ночі мав іншу роботу — він вирушив з Ейнаром до Дервеґа, найпівденнішого з великих лахлінських міст, де вони мали пограбувати скарбницю тамтешнього діоцезу Конґреґації. Це була ідея леді Елвен, яка вирішила, що буде дотепно і надзвичайно справедливо фінансувати повстання чаклунів та єретиків коштом поборників…
Під Касневидом, точнісінько на тому місці, де згори стояв Палац Святої Віри, Ківан зупинився й запитав у Нейве:
— Ти готова?
— Так, — трохи нервово писнула вона.
— Тільки не хвилюйся, — заспокійливо мовив хлопець. — Нам не доведеться ні з ким битися. Це просто розвідка.
Він узяв її за руку й разом з нею полинув угору, до земного світу. На поверхню вони вийшли саме там, куди Ківан і цілив — у просторому кабінеті на четвертому поверсі головної вежі колишнього княжого замку. Він уже двічі бував тут раніше, виконуючи завдання леді Елвен, яка поклала на нього обов’язки зі збору інформації про діяльність реґіональних діоцезів. Донедавна цим займався майстер… тобто уже лорд Ґарван аб Малах, але тепер він став міністром права та справедливості, публічною фіґурою, з ранку до вечора перебуває в оточенні підлеглих та колеґ-урядовців, а вночі має відпочивати перед наступним робочим днем. Щоправда, Священну Канцелярію та Секретаріат Поборчої Ради в Ханґовані лорд Ґарван залишив собі, ще й вишукував час, щоб супроводжувати Ківана в перших вилазках, навчаючи його тонкощів шпигунського ремесла. Та зрештою визнав, що хлопець уже готовий до самостійної роботи, однак радив йому не потикатися на ворожу територію без помічника. Ківан послухався поради старшого й досвідченішого чаклуна, що одночасно був і вправним нишпоркою. А оскільки вибору він фактично не мав, то мусив узяти за помічницю Нейве.
Якраз був глухий досвітній час. О цій порі всі, хто мав звичку працювати до глупої ночі, вже полягали спати, а ті, кого в народі називали жайворонками, ще не прокинулися. Ці дві години, за твердженням Ґарвана аб Малаха, були зоряним часом для всіх крадіїв та шпигунів.
Передовсім Ківан накинув на стіни, стелю та підлогу кабінету глушильні чари й затемнив обидва вікна. Потім видобув зі своєї черезплечної сумки маґічний ліхтарик і запалив його у чверть сили, щоб лише розігнати довколишню темряву. Нейве в цей час просто стояла посеред кімнати і боязко роззиралася.
— Пильнуй вхід, — сказав їй Ківан не голосно, але й не пошепки. — Дослухайся, чи хтось не йде.
Дівчина мовчки кивнула, повернулася до дверей і зосереджено втупилась у них. Хоч, власне, в цьому не було ніякої потреби — маґічне чуття могло працювати і з заплющеними очима, і з затуленими вухами.
Із тієї ж таки сумки Ківан виклав на стіл поліровану дощечку й обережно заходився порпатись у шухлядах. Кожен документ прикладав до дощечки і створював простеньке плетиво, покликане активувати надзвичайно складні чари, які зчитували текст і запам’ятовували його у вмонтованих у дошку каменях-мнемоніках. Цей екскрибер Ґарван аб Малах придбав у одній з кередіґонських чаклунських крамниць спеціально для Ківана, оскільки хлопець ще не мав належних знань для самостійного створення копій.
Поки чари дощечки обробляли черговий документ, Ківан швидко пробігав очима наступний, щоб не марнувати часу на різний непотріб, якого серед паперів було вдосталь — накази про догани та винагороди, клопотання підлеглих про відпустку або підвищення платні, звіти господарських служб тощо. На відміну від більшості своїх колеґ, начальник Кесневидського діоцезу був людиною вкрай неакуратною і тримав документи в цілковитому безладі. Тому в Касневиді Ківан мав набагато більше роботи, ніж, скажімо, в сусідньому Дин Делгані, де старший поборник складав усі важливі та секретні папери до спеціальної скриньки, яку на ніч ховав у потаємній стінній шафі.
Та один документ і тут було сховано. Щоправда, дуже недбало — просто між сторінками грубезної Книги Вигнання, що стояла на полиці разом з іншими священними текстами. Ківан перевірив їх після того, як упорався із вмістом шухляд; Ґарван аб Малах навчав його, що побожні люди часто-густо схильні довіряти свої таємниці реліґійним книжкам, ніби віддаючи їх під захист Великого Дива.
— Ого! — вражено мовив хлопець, швидко проглянувши три аркуші, списані крупним, неохайним почерком. — Нічогенько ж собі!
Нейве на секунду відірвала погляд від дверей і запитливо зиркнула на нього:
— Знайшов щось важливе?
— Так, дуже важливе. Лист від людини, що підписалась, як „твій старий товариш“, а до адресата звертається „мій давній приятелю“. Так от, цей „старий товариш“ пропонує „давньому приятелю“ переконати своїх друзів у „поважному зібранні“ в доконечній необхідності усунути теперішнього „провідника“.
— І що це означає? —
