Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Їм закрутить у носі, будь певен, — сказав Далінар. — І ти маєш рацію — це породить неабияку небезпеку. Нам доведеться значно обережніше добирати собі охоронців і ні кроку без них не ступати. Хоча якщо твоя правда, що хтось уже намагається тебе вбити, то так варто діяти в будь-якому разі.

Племінник витріщився на нього, а тоді перевів погляд на поламані меблі, потираючи груди.

— Ти це всерйоз, еге ж?

— Ще б пак, — і Далінар кинув Елгокарові печатку. — Звелиш писаркам підготувати текст указу, щойно я піду.

— Але ж ти начебто казав, що змушувати жити за Кодексом — неправильно, — хапався той за соломину. — Мовляв, найкращий спосіб змінити людей — це належно поводитись і власним прикладом впливати на інших!

— Тоді Всемогутній іще не брехав мені, — відповів Далінар. Він і досі не знав, що про це й думати. — Значна частина моїх слів були цитатами зі «Шляху королів». Але я дечого не розумів. Ногадон написав ту книгу наприкінці життя, уже після того, як навів лад — примусив королівства об’єднатися, підняв із руїн землі, що занепали внаслідок Руйнації. Його праця писалась як утілення ідеалу. Автор дарував її людям, які вже стали на шлях праведного життя. От у чому крилася моя помилка. Щоби викладені в ній рецепти спрацювали, піддані повинні мати хоч би якісь уявлення про честь і гідність. Кілька тижнів тому Адолін сказав мені дещо глибокодумне — він запитав, чому я висуваю до власних синів настільки завищені вимоги, але дозволяю іншим мерзіти в ґанджах, не дорікаючи й словом. Я мав решту великих князів та їхніх світлооких за дорослих. Дорослий здатен узяти принцип за основу й адаптувати його до своїх потреб. Але ми ще поки не готові до цього. Ми — дітлахи! А виховуючи дитину, від неї вимагають поводитись як слід, аж доки та не підросте настільки, щоби далі думати власною головою. Срібні королівства не за один день стали славною та соборною твердинею честі. Їх такими виховали, виплекали — немов дітей, яких ставлять на ноги.

Він пройшов уперед та опустився навколішки поруч Елгокара. Той усе ще потирав груди. Без ключового елемента його Сколкозбруя виглядала дивно.

— Ми зробимо з Алеткару щось путнє, племіннику, — тихо промовив Далінар. — Великі князі присягли на вірність Ґавілару, але тепер зрікаються своїх обітниць. Що ж, саме час їм нагадати про них. Ми переможемо в цій війні та перетворимо батьківщину на край, який ізнову викликатиме в чужинців заздрість. І не через нашу воєнну звитягу, а тому, що його мешканці житимуть у безпеці, і тому, що там пануватиме справедливість. Ми з тобою доможемося цього — або ж разом загинемо при спробі.

— Якось ти надто нетерпляче це кажеш.

— Бо нарешті точно знаю, як діяти, — відповів дядько, підводячись. — Я намагався бути Ногадоном-миротворцем. Але ж це не моя парафія! Я — Чорношип, стратег і воєначальник. У мене немає хисту до закулісних інтриг, проте я дещо тямлю в підготовці рекрутів. Від завтра кожна людина в кожному з таборів потрапить під мою оруду. І в моїх очах усі вони будуть зеленими новобранцями. Навіть великі князі.

— Це якщо я тебе призначу.

— Нікуди ти не дінешся. А я, щоби віддячити, даю слово дошукатися, хто ж намагається тебе вбити.

Елгокар фиркнув, заходившись пластину за пластиною скидати Збрую.

— Як тільки цей указ зачитають, знайти того, хто прагне вкоротити мені віку, буде раз плюнути. Перелік особового складу всіх таборів стане списком підозрюваних!

Усмішка князя поширшала.

— Так ми принаймні не потрапимо пальцем у небо. Вище носа, племінничку! Ти ж бо сьогодні дещо з’ясував. Дядько не намагається тебе вбити.

— Ні, він просто хоче перетворити мене на мішень.

— Для твого ж добра, синку, — відказав Далінар, прямуючи до виходу. — Не дрейф. Є в мене деякі думки щодо того, як саме зберегти тобі життя.

Він розчинив двері, за якими знервований пост караульних не підпускав не менш знервовану юрбу слуг і членів почту.

— З ним усе гаразд, — запевнив їх князь. — Он, дивіться…

І відступив убік, даючи дорогу охоронцям і слугам, щоби ті зайшли й подбали про короля.

А тоді, уже розвернувшись, щоби піти, затримався ще на мить.

— О, ледь не забув! Елгокаре, ми з твоєю матір’ю тепер зустрічаємось. Тож доведеться тобі звикати…

І хоч скільки всього відбулося впродовж кількох останніх хвилин, а саме це ввігнало монарха в повне заціпеніння. Далінар усміхнувся та, щільно зачинивши двері, твердим кроком попростував геть.

У його душі й досі панував цілковитий розгардіяш. Він усе ще казився через зраду Садеаса, оплакував утрату стількох людей, не знав, як бути з Навані, залишався спантеличений видіннями та страшився плану уніфікації таборів.

Але тепер принаймні мав над чим працювати.

Частина п’ята

Тиша повéрх

Шаллан / Далінар / Каладін / Сет / Дотепник

70

Море зі скла

Шаллан тихо лежала в ліжку маленької лікарняної палати. Дівчина вже встигла виплакати всі сльози, а потім навіть виблювати в судно від огиди до скоєного. На душі було бридко.

Вона зрадила Джасну. І та дізналася про це. Чомусь несправджені сподівання принцеси дошкуляли їй навіть більше, ніж сама крадіжка. Увесь той план здавався тепер таким ідіотським.

А на додачу помер Кабсал. Чому вона страждала так ще й через нього? Адже той був убивцею, підісланим до Джасни й готовим ризикувати життям Шаллан заради досягнення власних цілей. І все ж дівчина сумувала за ним. Принцесу, здається, анітрохи не дивувало, що хтось намагався вкоротити їй віку, — імовірно, такі замахи стали для неї невід’ємним складником життя. Вона, схоже, мала Кабсала за безжального горлоріза, але ж юнак так ґречно упадав коло Шаллан! Невже це все було облудою?!

«Він неминуче виявляв хоч трішки й справжніх почуттів, — сказала собі дівчина, згорнувшись клубочком на ліжку. — Бо якби йому було до мене байдуже, чого б він аж так переймався, щоб я неодмінно скуштувала варення?»

Кабсал хотів спочатку дати протиотруту їй, замість того щоби негайно прийняти самому.

«Та все ж він таки це