Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— А саме?
— Поки не знаю. Але от-от збагну.
Він знову пригорнув Навані, поклавши долоню їй на потилицю й торкнувшись волосся. Як же йому хотілося скинути Сколкозбрую, щоб її метал не відділяв його від неї!
Але час зробити це ще не настав. Далінар неохоче відпустив її та обернувся вбік, де зніяковілі сини спостерігали за ними. А от солдати дивилися вгору — на військо Садеаса, яке збиралося на вершині схилу.
«Я не можу дозволити, щоби дійшло до кровопролиття, — подумав він, нахиляючись і встромляючи долоню в рукавицю, що валялася долі. Її кріпильні ремені натяглися, з’єднуючись із рештою обладунку. — Але я також не прослизну, підібгавши хвоста, назад до табору, замість того щоб перемовитися з ним». Він мав принаймні дізнатися мету скоєної Садеасом зради. Усе ж бо йшло так добре!
А крім того, була ще ж і ця його обіцянка мостонавідникам. Далінар став підніматися схилом, і заплямований кров’ю синій плащ розвівався в нього за спиною. Адолін, подзенькуючи латами, брався нагору по одну руку від князя, а по іншу не відставала Навані. Ренарін рушив услід, а за ним підтягувалися й тисяча шістсот бійців уцілілого війська.
— Батьку… — сказав середульший Холін, кинувши погляд на вороже налаштованих солдатів.
— Не прикликай Сколкозбройця. До обміну ударами справа не дійде.
— Садеас полишив тебе, чи не так? — тихенько запитала Навані, і в її очах спалахнула лють.
— Він не просто кинув нас напризволяще, — процідив Адолін. — Він спочатку підставив — і вже тоді зрадив.
— Але ми вижили, — твердо сказав Далінар. Тепер безпосереднє майбутнє вимальовувалось ясніше. Він зрозумів, що мав робити. — Він не нападе тут, але може спробувати нас спровокувати. Тож нехай твій меч, Адоліне, залишається імлою, і подбай, щоби ніхто з бійців не вчинив нерозважливо.
Солдати в зеленому неохоче розступалися, стискаючи списи. У їхніх рухах прозирала ворожість. А трохи осторонь, у голові колони Далінарових сил, крокували Каладін і його мостонавідна команда.
Адолін не прикликáв Сколкозбройця, але дивився на «союзну» армію довкола себе з неприхованим презирством. Далінарові воїни не могли не побоюватись нового оточення, та все ж рушили за князем на плац для шикування. Попереду завиднілася постать Садеаса. І досі не скинувши Сколкозбруї, підступний вельможа чекав, схрестивши руки на грудях, і його кучеряве чорне волосся пошарпував вітерець. На довколишньому камінні хтось випалив гігантський ґліф тат, і Садеас тепер стояв просто по центру зображення.
Справедливість. Було щось глибоко символічне в тому, де саме розташувався Садеас, неначе зримо беручи її під ноги.
— Далінаре, — вигукнув він, — старий друже! Схоже, я недооцінив твоїх шансів! Вибач, що відступив, коли тобі все ще загрожувала небезпека, але турбота про життя моїх людей переважила. Упевнений, що ти й сам усе розумієш.
Холін зупинився зовсім близько від нього. Двоє князів стояли один навпроти одного, а зібрані ними армії напружено принишкли. Повіви прохолодного вітру торсали балдахін за спиною Садеаса.
— Звісно, — спокійним тоном відказав Далінар. — Ти вчинив так, як мусив.
Той помітно заспокоївся, хоча кілька бійців Холіна, зачувши таке, невдоволено забурчали. Адолін люто зиркнув на них і цим примусив замовкнути.
Далінар обернувся й махнув синові та солдатам, щоб вони відійшли. Навані звела брову, проте відступила на кілька кроків разом з іншими, коли князь безмовно про це попросив. Холін знову глянув на Садеаса, і той — з виразом цікавості на обличчі — жестом звелів своєму почту зробити те саме.
Далінар наблизився до краю ґліфа тат, і господар табору теж підступився до нього — так, що обох розділяли тільки лічені дюйми. Князі були однакового зросту. Дивлячись аж так зблизька, Далінару здалося, що з Садеасових очей прозирають знервованість і гнів. Бо те, що він уцілів, звело нанівець місяці ретельного планування.
— Я хочу знати чому, — промовив Холін так тихо, щоб це почув лише співрозмовник.
— Через дане мною слово, старий друзяко.
— Що? — перепитав Далінар, стискаючи кулаки.
— Багато років тому ми в дечому заприсяглися, — Садеас зітхнув і, розгубивши свою силувану іронічність, заговорив відверто: — Захищати Елгокара. Захищати королівство.
— Я саме це й робив! У нас була однакова мета. І наша тактика спільних вилазок спрацьовувала, Садеасе!
— Так, — відповів той, — але тепер я певен, що можу й самотужки розгромити паршенді. Усе, що ми робили сукупно, мені вдасться досягти й без тебе, розділивши свою армію надвоє — одна частина швидко просуватиметься вперед, а друга, більша, рушатиме вслід. Я мусив скористатися з цього шансу позбутись тебе. Далінаре, хіба ти не розумієш? Ґавілар загинув через свою слабкість. Я з самого початку хотів напасти на паршенді, підкорити їх силою зброї. Але він наполіг на угоді, яка й призвела до його загибелі. А тепер ти починаєш поводитися достоту як брат. Та сама мова, ті самі ідеї. І за твого посередництва ця зараза починає проникати і в Елгокара. Він одягається, як ти. Забалакує зі мною про Кодекс і навіть про те, що, може, і варто було б примусово запровадити його в усіх таборах. Хлопчина вже починає помишляти про відступ.
— Чи не хочеш ти, бува, ще й переконати мене, ніби вчинив як людина честі?! — гарикнув Далінар.
— Аж ніяк, — відказав Садеас, хихикнувши. — Я роками силкувався стати найдовіренішим із радників Елгокара — але поряд завжди опинявся ти, котрий відволікав його і, попри всі мої спроби, спонукав дослухатися до тебе. Тож не стану вдавати, ніби йшлось про саму лише честь — хоча, до певної міри, і вона була тут замішана. Але зрештою я просто хотів, щоб тебе не стало, — його тон зробився крижаним. — Адже ти й справді божеволієш, старий друзяко. Можеш називати мене брехуном, але те, що я сьогодні зробив, було виявом милосердя. Способом дати тобі померти славною смертю й не бачити, як ти все глибше й глибше сповзаєш у безумство. Дозволивши паршенді тебе вбити, я б уберіг Елгокара від твого впливу й перетворив би твоє
