Відьма - Томас Олд Х'ювелт
Із прихованою усмішкою Стів спостерігав за тим, як натовп Чужинців почав поволі розходитися. На них чекав вечір випрохування цукерок та геловінські вечірки у Гайленд-Фолзі, Гайленд-Мілзі та Форт-Монтґомері. Від’їзд гостей здавався спонтанним, але Стів розпізнав у ньому прихований від стороннього ока порядок. Але ж який привід вигадали для того, щоб протипожежна служба зачинила міські бари і ресторани о шостій тридцять найприбутковішого вечора року!.. Можна було так прямо й сказати: «Сідайте до своїх автобусів і забирайтеся до біса, інакше ми на вас спустимо усіх собак». Але ж Люсі вміло грала роль надміру старанної працівниці місцевого клубу, отже, ні в кого не виникло сумнівів в її щирості, і натовп організовано зрушив з місця згідно з інструкціями. Стів знав, що Відьмоконтроль ретельно і до найменших дрібниць проробив координацію проводів гостей. Камери спостереження працювали понаднормово, нічому не можна було давати йти самопасом. Ринок зачинився, центр міста знелюднів. Десь о восьмій проженуть останніх промерзлих до кісток підлітків, які ще цілуватимуться у хащах, а вже о дев’ятій Блек-Спрінг знову належатиме його жителям.
І ніякого випрохування цукерок у геловінську ніч тут не буде.
По дорозі додому Стів і Метт зустрілися з Джоселін, а також Пітом і Мері Вандермеєрами. Удома вони застали Тайлера, Лоуренса й Бурака, і саме від них Стів уперше почув, що сталося щось серйозне. Тайлер уголос прочитав повідомлення від Джейдона Холста: «Артур Рот мертвий, як колода. Боже мій, оця вся кров, бісове жахіття!» У Тайлері прокинувся журналіст, який вхопився за цю інформацію, і хлопця понесло: «Це значить, що він його бачив, правда? Він з того часу не відповідає, але, можливо, його повідомлення перехоплює Відьмоконтроль…» Стів з Пітом переглянулися, але поки що утрималися від висунення різних ідей. Вони слідкували за «ВІДЬМАппом», чекаючи новин, а ще Стів сходив вигуляти Флетчера.
О дев’ятій двадцять Відьмоконтроль дав, нарешті, дозвіл, і всі вони разом всілися у дві машини і відбули до будівлі муніципалітету на відкриті збори ради, якими традиційно завершувалося святкування Геловіну. Вдома, попри енергійні протести, лишився тільки Метт, адже на збори не допускалися особи, яким не виповнилося шістнадцять.
Чутки нестримно котилися повільною чергою, де стояли сім чи вісім сотень жителів міста, чекаючи на перевірку документів. Стів привітався з кількома друзями, потиснув їм руки і лише знизав плечима у відповідь на запитання. З подивом він помітив Берта і Беммі Делароса, які ховалися під довгими темно-сірими пальтами, тримаючи одне одного під руки.
— Як справи? — спитав він.
— Тримаємось, — відповів Берт. — Ми були на святкуванні. Мушу сказати, незабутнє видовище. Отже, ми подумали, що, можливо, таки сприймемо увесь цей блекспрінзький досвід.
Стів усміхнувся і нахилився до них ближче.
— Усе беріть на пильне око, — сказав він стиха. То була найщиріша порада з тих, які прийшли йому на думку. — Сьогодні ввечері може бути досить спекотно, але занадто не переймайтесь цим. Вони знають, що ви — новачки, і це гратиме проти вас із самого початку.
Стів, Джоселін і Тайлер знайшли вільні місця у шостому ряду від сцени, зліва від проходу посередині. Піт і Мері сіли за ними, а подружжя Делароса — ще на ряд далі й трохи ліворуч. Стів помітив, що замість плаката з рекламою місцевого бізнесу, який зазвичай висів відразу за трибуною, був напис: «ДОВІРЯЙМО БОГОВІ Й ОДНЕ ОДНОМУ». Він був вражений цим свавільним цинізмом і раптом пригадав свою суперечку з Тайлером. «Зробити камінг-аут? — подумав він. — Хіба якщо тільки Великдень і Геловін припадуть на один і той самий день восени, а Колтон Метерс жваво станцює щось із «Вальпургієвої ночі»».
Була майже десята, коли приглушене гудіння стихло і мер підійшов до мікрофона. Він запросив членів ради зайняти місця у президії. Членів ради було лише шестеро, адже Гризельда Холст не змогла прийти через хворобу. Стів спробував обмінятися поглядами з Пітом, але його сусід глузливо дивився на сцену, де мер допомагав Колтону Метерсу зайняти місце за трибуною і де всівся також Роберт Грім. Одного разу Піт зізнався Стіву, коли вони обидва сиділи на веранді будинку соціолога, що, на його скромну думку, адміністративний порядок у Блек-Спрінзі був найбільшим фарсом від часу, коли суд Понтія Пілата засудив Ісуса Христа.
— Так от, — сказав мер, — дозвольте передати головування панові Метерсу, який відкриє ці збори традиційним уривком з 90 псалма.
У залі стало так тихо, що можна було б почути, як пролітає муха. Старий голова ради, патріарх цієї спільноти, почав говорити урочистим монотонним голосом. Цей чоловік випромінював дивний магнетизм, і це було помітно навіть Стівові. Він домінував над усім і над усіма в цій залі. Метерс був старим, але аж ніяк не немічним. Його постать була масивною, ніби кафедральний собор. «Хто живе під покровом Всевишнього, — наспівно промовляв він, — той в тіні Всемогутнього живе. Бо Він тебе вирве з тенет птахолова, з моровиці згубної. Не будеш боятися страху нічного, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні. Впаде тисяча зліва від тебе, і десять тисяч справа від тебе, до тебе ж не дійде! Тільки своїми очима подивишся, і плату безбожним по-побачиш». Пані та панове, зобов’язаний повідомити вам, що сьогодні від зупинки серця помер Артур Рот, який був ув’язнений у склепі під Малою методистською церквою за систематичні порушення Постанови про надзвичайний стан у Блек-Спрінзі. Нехай Бог упокоїть його душу».
На мить настала наелектризована тиша, а потім натовп нестямно вибухнув радісними вигуками. Люди почали аплодувати. Інші ж озиралися навсібіч зі скривленими, непевними обличчями.
— Нарешті здохла та свиня! — заволав хтось, і той вигук було зустрінуто сміхом.
Піт нахилився до Стіва й прошептав:
— Він нахабно бреше.
— Так, — заговорив мер, — нехай це питання буде першим на порядку денному. Оскільки справа пана Рота — внутрішня справа нашого міста, і ми завжди її такою вважали, мені здається, було б доцільним продовжувати вважати її нашою внутрішньою справою. Наскільки нам відомо, Артур Рот не мав сім’ї чи родичів ані в місті, ані за його межами. Оскільки він постійно загрожував порушити повсякденне життя в нашому місті, ми були змушені прийняти рішення — демократичним шляхом, безумовно, — ізолювати його від суспільства. На
