Відьма - Томас Олд Х'ювелт

Гризельда відчинила клітку й обережно стала на коліна перед холодним, виснаженим тілом, притиснувши до рота шарф, щоб не задихнутися від смороду. Аж ніяк не тривогу відчула вона, а якесь беззахисне здивування, коли зрозуміла, що чоловік іще дихав. «Він іще живий», — подумала вона. А коли Артур Рот розплющив очі і його рука вхопилася за її зап’ястя, ніби спрацювала пастка, Гризельда не встигла навіть скрикнути.

Звісно, крики там були. Вищали діти, за якими ганялися відьми й інші циркачі; волали підлітки, що злітали з коней на родео; кричали старі, змагаючись за підкови, — увесь цей вереск піднімався над вулицями Блек-Спрінга, низький туман спотворював їх, і вони перетворювались на безладне шамотіння. «Брудна шльондро», — прошепотів Артур Рот. Він був виснажений від голоду й закоцюблий, але аж ніяк не мертвий. «Я тебе відфайдолю», — прошепотів він, стиснувши Гризельду ногами і сильно вщипнувши її за груди вільною рукою. Вгорі на вулицях люди танцювали під старовинні народні мелодії, які грав квартет скрипалів. Гризельда чула їх приглушені звуки, що линули крізь вентиляцію, і, ніби в запамороченні й десь здалека, обдумувала свої шанси, якими б вони не здавалися примарними. Жінка ніби опинилася поза межами часу, і нетерпляча рука Артура Рота, що дряпала їй сорочку, вже не могла їй зашкодити, як не могли зашкодити руки Джима — він був мертвий, і в неї у ніздрях стояв запах цукрової вати і попкорну, домашньої птиці, смаженої на рожні, та сосисок в олії.

О п’ятій десять, коли Стів Грант із молодшим сином Меттом блукали серед ярмаркового натовпу і їли свіжоспечені чурос у промаслених паперових пакетиках, а Гризельда Холст, зібравшись на силі, вхопила мітлу і раз за разом гамселила нею по скривавленій голові Артура Рота у склепі під Кришталевою церквою, з кожним ударом викрикуючи ім’я свого чоловіка, незвично велика за розмірами сова всілася на церковний шпиль. То був справді розкішний птах, і з великої відстані він зосереджено спостерігав за натовпом, ніби за щурами у пастці. Небагато людей побачили птаха у осінньому присмерку. Проте ті, хто його побачив, пізніше стверджували, що вони чули плескіт величезних крил, коли той відлітав, і що у сові на хресті Божім вони побачили знамення неминучого лиха.

Розділ 11

Метт здивував Стіва тим, що після всіх залишив і своє пожертвування. Коли вони перетнули перехрестя, він підійшов до Очеретяної Жінки, видобув із кишені вимпел і поклав його на похоронне вогнище разом з іншими дарами. Стів був приголомшений, хоча й не засуджував Метта. Якби Метт жбурнув їй під спідницю пару чурос, то був би лише імпульсивний підлітковий жарт, але ж він приніс той вимпел із дому.

— Для чого ти це зробив? — спитав він Метта, коли той підійшов.

— Та ні для чого, — незворушно відповів Метт, — просто хотів щось дати бабусі.

— Але ж чому один із твоїх вимпелів? Ти ж виграв його у змаганні, це твій сувенір на пам’ять.

Метт знизав плечима.

— Цей вимпел — з відбіркових змагань, коли я тільки-но повернувся після тієї травми, пам’ятаєш? Нуала тоді ще була здорова, і я прийшов чотирнадцятим. А потім були літні канікули, а після того я пішов до старших класів, і справи значно покращилися. — Він завагався і зрештою додав: — Та й, крім того, якщо жертвуєш щось для тебе не важливе, яка різниця?

Стів здивовано поглянув на нього. Йому було цікаво, що підштовхнуло Метта до цього раптового, нерозумного, забобонного вчинку. Очевидно, для нього вимпел був символом невдачі, що сталася півтора року тому. Спалюючи його, він хотів символічно закрити той етап і відвести від себе подібні невдачі у майбутньому. Стів усе зрозумів і, власне кажучи, він не мав би дивуватися тому, що подібний забобон виник і в його сім’ї, з огляду на те, де вони жили. Просто раніше він цього не помічав.

— Так є різниця чи немає? — врешті-решт запитав він.

— А тобі яка до того справа? — сказав Метт, чим іще раз здивував Стіва.

«Жодної, — подумав Стів. — Жодної, оскільки то твоя справа. Люди знаходять надію, втіху або впевненість у тому, що хрестяться чи то уникають проходження під сходами, так само як ти знаходиш надію і впевненість у тому, що жертвуєш відьмі вимпел. Магія існує в головах тих, хто вірить у неї, а не в її справжньому впливі на дійсність. Це, здається, розуміє навіть мій тринадцятирічний син, якому доводиться сприймати той факт, що дійсність у Блек-Спрінзі робить трохи інші закрути, ніж деінде. І хто може бути впевнений, що знає, що твориться у головах у його власних дітей?»

Спалення Очеретяної Жінки почалося о шостій. Прилавки довкола були звільнені від товарів і розібрані за наказом пожежників, а «Пойнт-ту-Пойнт» згорнув свій навіс. Довкруж Очеретяної Жінки широким колом спорудили паркан, який численними рядами обступив народ, юрмлячись довколишніми вулицями. Натовп глядачів, що прибули поглянути на видовище, сягав принаймні п’ятдесяти ярдів в усі боки від паркана. Стів і Метт знайшли непогане місце на Діп-Голлоу-роуд. Джоселін прислала смс про те, що вона стоїть трохи віддалік. Вона пішла на ярмарок з Мері Вандермеєр, але Стів не знайшов їх у натовпі. Про те, де міг бути Тайлер, він навіть не уявляв.

Натовп затих — настала хвилина тиші й молитви. Потому вперед виступив кат, який тримав над головою шкіряний ковпак, а з нього вертикально стирчав палаючий смолоскип. Він грізно загарчав — «десять балів за акторську гру», — подумав Стів, — і підпалив облиту бензином гору приношень біля підніжжя Очеретяної Жінки. Кілька секунд полум’я лише лизало очеретини, але згодом хутко піднялося вгору. Благоговійне зітхання прокотилося юрбою. Водночас скрипалі ушкварили запальну мелодію, і група танцюристів, тримаючись за паркан, затупцювала у народному танці навколо палаючої відьми, ніби купка друїдів.

Вона палала вісім хвилин. Коли вогнище досягло піку, язики полум’я піднялися вище дахів довколишніх будинків, ніби пальці, що намагалися їх ухопити. А потім Очеретяна Жінка похилилася назад, здійнявши обличчя до неба, ніби в останньому безбожному заклятті, й упала. Іскри кружляли у холодному присмерку жовтневого вечора. На той час, коли пожежники нарешті наказали натовпу відступити, щоб дати купі чорного попелу вигоріти дотла, одяг людей вже просяк димом.

Увімкнулася система гучномовного зв’язку. Стів упізнав голос Люсі Еверетт, кадрової співробітниці Відьмоконтролю й голови комісії з відзначання Дня всіх святих: «Пані й