Танок драконів - Джордж Мартін

— Я волію накликати згин і знищення на дім Ланістерів, а не зневагу,— мовив Джон і почав читати з листа.— «Нічна варта не бере участі у війнах Сімох Королівств. Обітницю свою ми даємо державі, а держава нині в страшній небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам боротися з ворогами з-за Стіни, але ми йому не служимо...»

Сем зіщулився на стільці.

— Ну, ми ж не служимо? Ні?

— Я надав Станісу харч, прихисток і Ночефорт, а ще дозвіл вільним людям селитися на землях Дару. Оце й усе.

— Лорд Тайвін скаже, що цього забагато.

— А Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він хоче. Ми ступили на крижаний міст, обабіч якого — прірва. Задовольнити одного короля — саме по собі нелегке завдання. Задовольнити двох водночас — неможливе.

— Так, але... якщо переможуть Ланістери й лорд Тайвін вирішить, що ми зрадили короля, допомагаючи Станісу, це може означати кінець Нічної варти. За ним стоять Тайрели з усією потугою Небосаду. А він уже переміг лорда Станіса на Чорноводді.

— Чорноводдя — то лише одна битва. Роб переміг у всіх своїх битвах, а голови позбувся. Якби Станісу вдалося підняти Північ...

Сем, повагавшись, промовив:

— Ланістери мають своїх північан. Лорда Болтона з його байстрюком.

— А Станіс — Карстарків. Якщо йому вдасться перетягнути до себе Білу Гавань...

— Якщо,— наголосив Сем.— А якщо ні... мілорде, навіть паперовий щит кращий, ніж ніякого.

— Можливо.

«Вони з Еймоном наче змовилися». Чомусь Джонові здавалося, що Сем зреагує інакше. «Це ж просто чорнило й пергамент». Змирившись, він узяв перо й поставив підпис.

— Дай мені воску.

«Поки я не передумав». Сем поквапився виконати прохання. Джон приклав печатку лорда-командувач а та вручив листа йому.

— Візьмеш це з собою до мейстра Еймона і попросиш відіслати з пташкою на Королівський Причал.

— Обов’язково,— немов з полегшенням озвався Сем.— Мілорде, можна мені запитати... Я бачив, як виходила Жиллі. Вона мало не плакала.

— Вал послала її знову просити за Манса,— збрехав Джон, і якийсь час вони побалакали про Манса, Станіса й Мелісандру Ашайську, поки крук, доклювавши останнє зернятко кукурудзи, не кракнув:

— Крові!

— Я відсилаю Жиллі геть,— мовив Джон.— Разом з хлопчиком. Тож доведеться пошукати нову мамку для його молочного брата.

— А поки не знайдете, згодиться й козине молоко. Воно для немовляти краще, ніж коров’яче.

Від таких балачок Семові явно було ніяково, тож він звернув мову на історію й на малолітніх командувачів, які жили й померли сотні років тому. Проте Джон урвав його.

— Розкажи ліпше щось корисне. Розкажи про нашого ворога.

— Про Чужих,— Сем облизав губи.— Вони згадуються в літописах, але не так часто, як можна було б подумати. Маю на увазі літописи, які я знайшов і передивився. Знаю, їх більше, я ще просто не всі відшукав. Але деякі старі книжки просто розсипаються. Сторінки кришаться, коли я намагаюся їх перегорнути. А по-справжньому давні літописи... вони або вже розсипалися, або лежать десь так, що мені досі не трапилися... а може, таких книжок і не існує зовсім і не існувало ніколи. Найстаріші оповіді, які ми маємо, написані були по тому, як у Вестерос прийшли андали. Від перших людей нам лишилися хіба руни на скелях, отож усе, що ми знаємо про Добу героїв, Зорю віків і Довгу ніч, насправді походить із записів, зроблених септонами за тисячі років по тому. В Цитаделі чимало архімейстрів піддають ці відомості сумнівам. У старих легендах повно королів, які правили по сто років, і лицарів, які подорожували по тисячі років, перш ніж стали лицарями. Ти сам знаєш ці легенди: про Брандона Будівничого, Симеона Зореоокого, Короля Ночі... ми вважаємо, що ти — дев’ятсот дев’яносто восьмий лорд-командувач Нічної варти, однак найдавніший перелік, який мені трапився, містить шістсот сімдесят чотирьох командувачів, а це означає, що складений він був під час...

— Давним-давно,— перебив його Джон.— То що там про Чужих?

— Мені трапилися згадки про драконове скло. Діти пралісу щороку постачали Нічній варті сотню обсидіанових кинджалів, це ще за Доби героїв. Більшість джерел збігається в тому, що Чужі приходять з холодом. Або ж приносять холод із собою. Іноді вони виринають у заметіль і тануть, коли небо вияснюється. Вони ховаються від сонячного світла й появляються поночі... або ж це ніч опускається, коли вони появляються. В деяких легендах згадується, що вони їздять верхи на тушах дохлих звірів. Отой, який убив Малого Пола, їхав на дохлому коні, тож це, вочевидь, правда. В деяких записах ідеться про велетенських крижаних павуків. Не знаю точно, що це таке. Людей, які загинули в бою з Чужими, слід спалювати, бо в іншому разі вони повстануть з мертвих як їхні раби.

— Все це ми й так знаємо. Питання в іншому: як з ними боротися?

— Обладунки чужих непробивні майже для всіх звичайних клинків, якщо вірити легендам, а мечі їхні такі холодні, що від них тріскається криця. Але вони бояться вогню й вразливі до обсидіану. Мені трапилася одна оповідь про Довгу ніч, у якій писалося про останнього звитяжця, що зарубав Чужого клинком з драконової криці. Вважається, що проти неї вони встояти не можуть.

— Драконова криця? — Джон такого терміну не знав.— Валірійська криця?

— Я зразу теж так подумав.

— Тож якщо я просто переконаю всіх лордів Сімох Королівств віддати нам усі свої валірійські клинки, всі врятовані? Це буде нескладно.

«Не складніше, ніж змусити їх віддати золото й замки». Джон гірко розсміявся.

— Ти знайшов, хто такі Чужі, звідки вони приходять, чого хочуть?

— Ще ні, мілорде, але може так статися, що я просто не ті книжки читав. Там ще є сотні, яких я не переглянув. Дайте мені час, і я знайду все, що там можна знайти.

— Нема більше часу. Збирай речі, Семе. Ти їдеш разом із Жиллі.

— Їду? — Сем роззявив рота, так наче не зрозумів значення цього слова.— Я їду? В Східну варту, мілорде? Чи... куди я...

— У Старгород.

— Старгород? — писнув Сем тоненьким голосом.

— І Еймон також.

— Еймон? Мейстер Еймон? Але... йому сто два роки, мілорде, він не... ти відсилаєш і його, і мене?