Танок драконів - Джордж Мартін

— У «Купецьку хату»,— сказав йому Квентин,— але їдь уздовж причалу.

У місті, подалі від вітряної набережної, вулиці та провулки Волантиса були такі спекотні, що люди обливалися потом, принаймні на цьому боці річки.

Візник щось крикнув до слонихи місцевою говіркою. Вона пішла вперед, гойдаючи хоботом. Віз зрушив з місця, а візник загукав до матросів і невільників, щоб забиралися з дороги. Розрізнити їх було нескладно. Невільники всі були в татуюваннях: машкара з синього пір’я, блискавка від підборіддя до чола, монета на щоці, леопардові плями, череп, глечик... Мейстер Кедрі розповідав, що у Волантисі на кожного вільнонародженого припадає п’ять рабів, тільки не дожив, щоб самому в цьому пересвідчитися. Загинув того ранку, коли на борт «Лугового жайворонка» полізли корсари.

Того дня Квентин втратив ще двох друзів — веснянкуватого і кривозубого Віллама Велза, безстрашного списника, і Клетуса Айронвуда, вродливого попри косоокість, завжди галасливого, завжди реготливого. Клетус половину життя був близьким Квентиновим другом, справжнім побратимом. «Поцілуєш за мене свою наречену»,— прошепотів до Квентина Клетус, помираючи.

Корсари напали в передсвітанковій темряві, коли «Луговий жайворонок» стояв на якорі біля Спірних земель. Команда відбилася, але ціною дванадцяти життів. Потім матроси позабирали в мертвих корсарів чоботи, пояси та зброю, познімали сережки з вух і персні з пальців. Один з корсарів був такий товстий, що кухарю довелося рубати йому пальці різницьким ножем, щоб забрати собі персні. Знадобилося аж троє «жайворонків», щоб зіпхнути тіло в море. Після нього, без молитви й церемоній, поскидали й решту піратів.

Зі своїми померлими обійшлися шанобливіше. Матроси зашили їхні тіла в парусину, причепили каміння, щоб тіла швидше пішли на дно. Капітан «Лугового жайворонка» разом з командою прочитав молитву за душі полеглих товаришів. Тоді обернувся до своїх дорнських пасажирів — тих трьох, які заціліли з шістьох, що піднялися на борт у Дощаниці. Навіть Здоровань, блідий від морської хвороби й нетвердий на ногах, виліз із глибин трюму, щоб віддати останню шану. «Хтось із вас має сказати слово про своїх померлих, перш ніж ми віддамо їх морю»,— мовив капітан. Герис узяв слово, але йому довелося чимало прибрехати, оскільки він не наважувався відкрити правду про те, хто вони і звідки.

Не мало це все закінчитися саме так! «Онукам потім розповідатимемо»,— говорив Клетус у день від’їзду з батькового замку. Вілл, скривившись, мовив: «Ти мав на увазі — дівкам у тавернах, щоб залізти їм під спідниці». Клетус плеснув його по спині. «Щоб мати онуків, треба спершу мати дітей. А щоб мати дітей, треба комусь під спідницю залізти». Згодом, у Дощаниці, дорняни пили за майбутню Квентинову наречену, відпускали масні жартики про першу шлюбну ніч і мріяли про те, що побачать, чого досягнуть і чим уславляться. А досягли вони лише парусинового мішка з камінням для баласту.

Та хай як журився Квентин за Віллом і Клетусом, а найгостріше він відчував утрату мейстра. Кедрі вільно володів говірками усіх вільних міст і навіть гіскарським суржиком, яким розмовляли мешканці узбережжя Невільничої бухти. «З тобою поїде мейстер Кедрі,— повідомив батько перед розлукою.— Слухайся його порад. Половину життя він присвятив вивченню дев’ятьох вільних міст». Квентин не міг не думати, наскільки все було б легше, якби Кедрі й досі був з ними і скеровував їх.

— Я б за легенький вітерець маму продав,— сказав Герис, поки гатей котився крізь портову юрму.— Волого, як у Діви в піхві, а ще й полудня немає. Ненавиджу це місто.

Квентин поділяв його почуття. Гнітюча вогка спека Волантиса висмоктувала сили, через неї він повсякчас почувався брудним. Найгірше було знати, що ніч не принесе полегшення. На високогірних луках маєтностей лорда Айронвуда повітря поночі завжди свіже та прохолодне, хай якими спекотними бувають дні. Але не тут. У Волантисі ночі майже такі самі жаркі, як і дні.

— Завтра у Новий Гіс відпливає «Богиня»,— нагадав Герис.— Це принаймні ближче.

— Новий Гіс — це острів, і порт там набагато менший за цей. Ми будемо ближче, так, але можемо там застрягнути. Та й Новий Гіс — союзник Юнкая.

Ця новина не здивувала Квентина. Новий Гіс і Юнкай — обидва гіскарські міста.

— Якщо Волантис приєднається до них...

— Треба шукати корабель з Вестеросу,— запропонував Герис,— торгову галеру з Ланіспорту чи Старгорода.

— Небагато таких кораблів заходить аж сюди, а як хто й заходить, то вони набивають трюми парчею і прянощами з Нефритового моря та спрямовують свої весла додому.

— А може, браавоський корабель? Про фіолетові вітрила чували і в Ашаї, і на островах Нефритового моря.

— Браавосяни — нащадки рабів-утікачів. Вони не торгують у Невільничій бухті.

— А в нас вистане золота, щоб купити корабель?

— А хто ним керуватиме? Ти? Я? — поцікавився Квентин. Відтоді як Наймірія спалила свої десять тисяч кораблів, дорняни не могли похвалитися, що з них добрі мореплавці.— Води навколо Валірії небезпечні, ще й корсарів там повно.

— З мене вже корсарів досить,— мовив Герис.— Не купуємо корабель.

«Для нього це і досі гра,— збагнув Квентин,— точно як того разу, коли він повів нас шістьох у гори на пошуки лігва короля-стерв’ятника». Не в характері Гериса Дринквотера допускати можливість зазнати поразки, а тим паче загинути. Схоже, навіть смерть трьох друзів не протверезила його. «У цьому він покладається на мене. Знає, що з натури я настільки ж обережний, наскільки він зухвалий».

— Можливо, Здоровань має рацію,— сказав сер Герис.— До біса море, можемо далі їхати суходолом.

— Ти знаєш, чому він так каже,— мовив Квентин.— Він радше помре, ніж знову зійде на облавок.

Здоровань потерпав від морської хвороби всі без винятку дні їхньої мандрівки. В Лісі він чотири дні набирався сил. Довелося винайняти кімнати в заїзді, де мейстер Кедрі вклав його на перину й відпоював юшкою і зіллям, щоб на щоках у нього знову проступив слабенький рум’янець.

До Міріна і справді можна було дістатися суходолом. Туди ведуть старі валірійські шляхи. «Драконячі дороги» — ось як люди називають широкі кам’яні шляхи фрігольду, але той шлях, що веде на схід з Волантиса в Мірін, дістав лихішу назву: «бісова дорога».

— Бісова дорога небезпечна, та й дуже довга,— озвався Квентин.— А щойно звістка долетить до Королівського Причалу, Тайвін Ланістер вишле до королеви своїх людей...— (Батько був певен щодо цього).— Його люди прибудуть з ножами. Якщо вони дістануться до неї перші...

— Сподіваймося, що її дракони занюхають їх і