Танок драконів - Джордж Мартін

Герис у відповідь переказав баєчку, яку вони вигадали.

— Виноторгівля — наша родинна справа. Батько мій у Дорні має величезні виноградники й послав мене шукати нові ринки. Маємо сподівання, що добрі люди Міріна радо купуватимуть те, що я продаю.

— Вино? Дорнське вино? — шкіпера ця байка не переконала.— Рабовласницькі міста ведуть війну. Невже ви цього не знаєте?

— Воюють Юнкай і Астапор, наскільки ми чули. Мірін участі не бере.

— Поки що. Але скоро візьме. Просто зараз у Волантисі посланець із Жовтого міста наймає мечників. Довгосписи вже відпливли в Юнкай, а звіяні вітром і котячий загін зараз поповнюють ряди й попливуть слідом. Золотий загін також вирушив на схід. Усім це відомо.

— Як скажете. Я знаюся на вині, не на війнах. Ніхто не заперечить, що гіскарське вино — жахливе. Мірінці заплатять гарну ціну за моє чудове дорнське вино.

— Мерцям байдуже, яке вино пити,— шкіпер «Пригоди» покрутив пальцями бороду.— Я, мабуть, не перший, до кого ви звернулися. І навіть не десятий.

— Ні,— визнав Герис.

— То скільки їх було? Сотня?

«Десь так»,— подумав Квентин. Волантисяни любили похвалятися, що в їхній глибокій гавані можна легко втопити всі сто островів Браавоса. Квентин ніколи не бачив Браавоса, але цілком міг у таке повірити. Заможний, зіпсутий і захланний, Волантис присмоктався до гирла Ройна, розкинувшись обабіч річки на пагорбах і прибережних трясовинах. Кораблі були всюди: спускалися річкою, виходили в море, купчилися на причалах і пірсах, завантажувалися й розвантажувалися: бойові кораблі, китобої і торгові галери, караки і ялики, малі коги й великі, лодії і лебідки, кораблі з Ліса, Тайроша і Пентоса, картянські перевізники прянощів завбільшки з палаци, кораблі з Толоса, Юнкая і островів Василіска. Їх було стільки, що Квентин, уперше побачивши порт з облавку «Лугового жайворонка», запевняв товаришів, що вони тут більш як на три дні не затримаються.

Однак минуло вже двадцять днів, а вони й досі тут і досі не знайшли корабля. Їм відмовили капітани «Мелантіни», «Доньки тріарха» й «Русалчиного цілунку». Старпом на «Сміливому мореплавці» розреготався їм в обличчя. Шкіпер «Дельфіна» насварив їх, що тільки час його марнують, а власник «Сьомого сина» заявив, що вони пірати. І все це в перший день.

Лише капітан «Оленятка» обґрунтував свою відмову. «Я пливу на схід, це правда,— сказав він їм за кубком розведеного вина.— Спершу з півдня обійду Валірію, а тоді рушу на схід сонця. У Новому Гісі ми поповнимо запаси води й харчів, а відтак спрямуємо весла в бік Карта й Нефритової Брами. Всі мандрівки ризиковані, а особливо довгі. То навіщо мені ризикувати ще більше, завертаючи в Невільничу бухту? „Оленятко“ — моє джерело існування. Я не поставлю його під загрозу, щоб відвезти на війну трьох божевільних дорнян».

Квентин думав уже, що краще б вони в Дощаниці купили собі корабель. Однак це привернуло б небажану увагу. В Павука шпигуни всюди, навіть у палатах Сонцеспису. «Якщо про твої плани дізнаються, Дорн спливе кров’ю,— застерігав батько, милуючись дітьми, які бавилися у водоймах і фонтанах Водосаду.— Зрозумій: те, що ми замислили, називається державною зрадою. Довіряй тільки своїм товаришам і старайся не привертати уваги».

Отож Герис Дринквотер спробував обеззброїти шкіпера «Пригоди» усмішкою.

— Якщо по правді, я не рахував усіх боягузів, які нам відмовили, але в «Купецькій хаті» я чув, що ви людина хоробріша й за добрі гроші ризикнете чим завгодно.

«Контрабандист»,— подумав Квентин. Саме так у «Купецькій хаті» й називали інші шкіпери свого колегу з «Пригоди». «Це контрабандист і работоргівець, пірат і сутенер, але на нього, можливо, ваша єдина надія»,— сказав хазяїн заїзду.

— І скільки,— потер шкіпер двома пальцями,— ви готові заплатити за таку мандрівку?

— Втричі більше за вашу звичайну розцінку до Невільничої бухти.

— З кожного? — вищирив зуби шкіпер, й це можна було би сприйняти за усмішку, от тільки вона надала його вузькому обличчю хижого виразу.— Можливо. Це правда, я сміливіший за інших. Коли ви хочете відплисти?

— Вже завтра.

— Гаразд. За годину до світанку повертайтеся з друзями і своїм вином. Ліпше відплисти, поки Волантис іще спить, щоб ніхто не ставив незручних питань про наші плани.

— Як скажете. За годину до світанку.

Шкіперова усмішка поширшала.

— Радий допомогти. Чудова буде мандрівка, правда?

— Упевнений,— озвався Герис. Тоді шкіпер попросив принести елю, й вони удвох випили за свою ризиковану подорож.

— Солодко співав,— згодом прокоментував Герис, коли вони з Квентином уже йшли з пірсу, на початку якого чекав винайнятий ними гатей. У повітрі висіли спека й задуха, а сонце світило так яскраво, що вони обидва мружилися.

— Тут усе місто солодке,— погодився Квентин, подумавши: «Від таких солодощів зуби чорніють». Тут рясно родив солодкий буряк, тож його подавали майже до кожної страви. Волантисяни робили з нього холодний суп, густий і насичений, як червоний мед. Вино тут також було солодке.— Тільки боюся, наша чудова подорож буде недовга. Цей солодкомовний чолов’яга не збирається везти нас у Мірін. Надто швидко він прийняв твою пропозицію. Отримає свою потрійну плату, а щойно ми зійдемо на облавок і відпливемо подалі від берега, він переріже нам горлянки й забере собі решту золота.

— Або припне нас ланцюгами до весел поряд з отими сердегами, які там смердять. Думаю, слід пошукати кращого контрабандиста.

Поряд з гатеєм очікував візник. У Вестеросі цей транспорт назвали б возом, тільки таких пишних возів Квентин не бачив ніде в Дорні, та й запрягали в нього не вола. Гатей тягнула карликова слониха, шкура в якої була кольору брудного снігу. На вулицях Старого Волантиса таких возів було багато.

Квентин залюбки би пройшовся пішки, однак до заїзду звідси — багато миль. Крім того, хазяїн «Купецької хати» попередив, що піші прогулянки опустять їх в очах і заморських капітанів, і волантисян. Люди можні їздять у паланкінах або гатеях... а в хазяїна заїзду якраз є родич, який має декілька таких транспортних засобів і радо прислужиться гостям.

Візник був одним з рабів того родича — невисокий чоловік з витатуйованим на щоці колесом, майже голий: тільки пов’язка на стегнах і сандалії. Шкіру мав кольору тика, а очі — як шматочки кременю. Допомігши гостям усістися на м’яке сидіння між двох величезних дерев’яних коліс воза, він