Танок драконів - Джордж Мартін

Коли Джон піднявся нагору, за старшого на Стіні був Кедж Білоокий. Кеджеві було вже за сорок, і тридцять років він провів на Стіні. Ліве око мав сліпе, а праве — злюще. В пущі, наодинці з сокирою і гароном, він був не гіршим розвідником за решту у Варті, але ніколи не ладнав з людьми.

— Тихий день,— промовив він до Джона.— Нема про що рапортувати — хіба про розвідку не в той бік.

— Що за розвідка не в той бік?

— Двійко лицарів,— вишкірився Кедж.— Годину тому виїхали на південь королівським гостинцем. Коли Дайвен побачив, як вони чухнули, то сказав, що дурні південці їдуть не в той бік.

— Зрозуміло,— мовив Джон.

Більше він дізнався від самого Дайвена, який саме сьорбав ячну юшку в касарні.

— Ага, м’лорде, бачив я їх. Це були Горп і Масі. Стверджували, що їх послав Станіс, але так і не зізналися, куди, навіщо й коли повернуться.

Сер Ричард Горп і сер Джастин Масі обидва були з людей королеви й посідали високі місця на нарадах короля. «Якби Станіс мав на меті розвідку, досить було б і пари звичайних вільних вершників,— подумав Джон,— а от як гінці чи посланці лицарі пасують більше». Котер Пайк повідомив зі Східної варти, що цибулевий лорд і Саладор Саан попливли в Білу Гавань на переговори до лорда Мандерлі. Цілком логічно, що Станіс розсилає й інших посланців. Його світлість не з терплячих.

Та чи повернеться «розвідка не в той бік» — це вже інше питання. Може, вони й лицарі, але Півночі не знають. «На королівському гостинці багато пильних очей, і не всі вони дружні». Але Джона це не обходить. «Станіс має право на секрети. Бог свідок — я теж маю секрети».

Уночі Привид влігся спати біля ліжка, й бодай цього разу Джонові не снилося, що він — вовк. Та все одно спав він неспокійно — кілька годин прокрутився в ліжку, перш ніж поринув у кошмар. Уві сні була Жиллі — ридала і благала дати немовлятам спокій, але Джон вихопив дітей у неї з рук, відрубав їм голови, поміняв місцями і звелів їй пришити їх назад.

Прокинувшись, він побачив, що в темряві спальні над ним схилився Ед Толет.

— М’лорде! Пора. Година вовка. Ви наказували збудити вас.

— Принеси чогось гарячого,— Джон відкинув покривала.

Заки Джон одягнувся, Ед повернувся та вклав йому в руки горнятко, з якого парувало. Джон очікував на глінтвейн, але з подивом виявив, що це ріденька юшка, яка пахла пражем і морквою, однак у ній не було ні пражу, ні моркви. «У вовчих снах запахи насиченіші,— подумав Джон,— і смак у їжі також насиченіший. Привид живіший за мене». Порожнє горнятко він лишив на горні.

Цього ранку під дверима стояв на чатах Кегз.

— Хочу поговорити з Бедвиком і з Джаносом Слінтом,— звернувся до нього Джон.— Нехай прийдуть до мене на світанку.

За дверима світ був чорний і непорушний. «Холодно, але не дуже. Ще ні. А як зійде сонце, ще потепліє. З божої милості, може, навіть Стіна ще поплаче». Заки дійшли до цвинтаря, валка вже вишикувалася. Джон передав командування супроводом Блекджекові Булверу: з ним поїдуть два вози й дюжина кінних розвідників. Один віз був завалений горою скринь, ящиків і мішків — усім потрібним для подорожі. На другому приладнали жорсткий верх з дубленої шкіри, який захистить од вітру. У глибині вже сидів мейстер Еймон, горнучись у ведмежу шкуру, в якій він здавався маленьким, як дитина. Неподалік стояли Сем і Жиллі. Очі в Жиллі були червоні та припухлі, але на руках вона тримала хлопчика, щільно загорнутого. Джон не мав певності, чий це хлопчик — її чи Даллин. Лише кілька разів він бачив їх разом. Синок Жиллі старший, Даллин — міцніший, однак за віком і зростом вони майже не відрізняються, тож хто не знає їх добре, навряд чи зможе їх легко розпізнати.

— Лорде Сноу,— погукав мейстер Еймон,— у себе в покоях я залишив для вас книжку. «Нефритова збірка». Написана волантиським шукачем пригод Колокво Вотаром, який здійснив подорож на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. Там є абзац, який може вас зацікавити. Я попросив Клайдаса підкреслити його для вас.

— Обов’язково прочитаю.

Мейстер Еймон витер носа.

— Знання — це зброя, Джоне. Озбройся добре, перш ніж виїжджати на битву.

— Озброюся.

Джон відчув на обличчі щось вогке і холодне. Звівши очі, він побачив, що почало сніжити. «Поганий знак». Він обернувся до Блекджека Булвера.

— Постарайтеся поквапитися, але без особливої потреби не ризикуйте. З вами їдуть літній пан і немовля. Потурбуйтеся, щоб вони їхали в теплі й ситості.

— А ви так само потурбуйтеся про другого хлопчика, м’лорде,— мовила Жиллі, яка, здавалося, не квапилася лізти на воза.— Так само потурбуйтеся про другого. Знайдіть йому мамку, як казали. Ви мені обіцяли. Хлопчик... Даллин хлопчик... маленький королевич тобто... знайдіть для нього добру жінку, щоб він виріс великим і міцним.

— Даю слово.

— І не давайте йому імені. Аж поки йому не виповниться два роки. Це погана прикмета — називати немовлят, поки не віднімеш від грудей. Ви, ворони, може, цього й не знаєте, але так і є.

— Як зволите, міледі.

— Не називайте мене так! Я — матір, а не леді. Я — Крастерова жінка і Крастерова дочка, і я — матір.

Поки вона залазила на віз і загорталася в хутра, то передала немовля Стражденному Едові. Щойно Ед віддав їй малюка, Жиллі приклала його до грудей. Сем, побачивши це, почервонів і відвернувся, тоді важко поліз на свою кобилу.

— Поїхали,— скомандував Блекджек Булвер, ляснувши батогом. Вози покотилися вперед.

Сем на мить затримався.

— Ну,— сказав він,— бувайте.

— І ти бувай, Семе,— озвався Стражденний Ед.— Ваш корабель не потоне, не думаю. Човни починають тонути, коли на борту я.

Джонові дещо пригадалося.

— Коли я вперше побачив Жиллі, вона тулилася до стіни Крастерової фортеці, задкуючи від Привида,— худенька темнокоса дівчинка з великим животом. Привид заліз до кроликів, а вона, певно, злякалася, що він живота їй розпоре й дитину зжере... але насправді не вовка їй слід було боятися, правда?

— У неї більше мужності, ніж вона сама здогадується,— мовив Сем.

— Як і в тебе, Семе. Зичу вам швидкої і безпечної