Зворотний бік світів - Дарунок Корній
— І що далі? — Остап сердито дивився на Дужа. Було гидко від розуміння, що його щойно змусили вбити людей. Дуж опустив очі в землю. — Скількох ти андрофагів щойно вкатрупив, Дуже? Га? Їхня смерть на твоїх руках. Чи ти думав, що зможеш принести мене в жертву своєму страшному богові та повісити собі на пояс мій череп, а потім винищити всіх неврів та заселити світ Невридії андрофагами? Мені гидко на тебе дивитися. Як ти можеш? Ти ж один з нас. Ти ж довго був яроворотцем. Чому світло Яровороту так швидко покинуло твою душу? Чи ти собі гадаєш, що врешті віднайшов справжнє призначення і готовий перетворитися на батька нового народу? Думаєш, що ти особливий? Ні. Особлива твоя мати. Розумієш? Це Дзеванна населила світ неврів андрофагами. І зробила це заради помсти. Щоб помститися чоловіку, котрий покохав іншу. Як тобі така правда?
Дуж підняв на Остапа очі. Металевий блиск і ненависть палали в них недобрим вогнем. Здивуванням там і не пахло. Дуж про це знав… Знав… І, очевидно, що від матері.
— Ти знав правду? — Остап розчаровано та співчутливо дивився на Дужа. — От сімейка — так сімейка! Що ж, я не читатиму тобі моралі. Розбирайтеся у своїх сімейних справах самі. І я тебе не вбиватиму. Поки живи. Але попереджаю: ще один вибрик — і наступним в озері чи в болоті потонеш ти. У твою пустопорожню голову я легко влізу… Неврів не ображати! Чув?
Дуж ствердно закивав. Уся його пиха, зарозумілість, лють та ненависть кудись поділися. Перед Остапом стояв той самий Дуж з Яровороту, безпорадний та безталанний.
До кінця ініціації андрофагів у лісі Остап не зустрічав. Навіть ненароком. Вони наче відчували, якими дорогами чи стежками він ходитиме, і навіть слідів не залишали. Та про всяк випадок хлопець тримав біля себе сіроманця. Дужу він не довіряв.
За три місяці Остап повернувся до Милограда задоволений і щасливий. Він добре пройшов перший етап ініціації і був готовий до наступного переходу. Остап розповів Миросладу про зустріч з Дужем. Попередив, що відтепер неври мають бути дуже обережними. Адже Остап зазирнув у голову чоловіка і таке там побачив… Дуж ненавидить усіх безсмертних за їхні таланти та за свою приреченість на андрофагівське животіння. Він цю дорогу не вибирав, то матінка Дзеванна йому її вибрала.
Наступним етапом ініціації було сидіння в холодній воді. Для Остапа це перетворилося на легку забаву. Його голого вранці привели до давнього джерела. За легендою, саме тут до схід сонця батько Род, миючи ноги, прийняв рішення зі складки на своїй ступні створити першу людину. І щойно перший промінь торкнувся води, як зродився перший невр. Дитя з вигляду було кволе та слабке. Жалісно плакало, тягнучи руки до води. І тоді батько Род опустив немовля в джерело. Та залишив його під пильним оком променів сонця аж до вечора. Маля стишилося та заусміхалося. Щойно останній промінчик сонця згас, воно само встало з джерела, живе, здорове та бадьоре. Тож від того часу кожний чоловік з великого і славного роду неврів повинен пройти тою ж дорогою, що й перший невр.
І тільки-но перший промінчик торкнувся води джерела, як Остап уже лежав у купелі. Студена вода гострими шпичаками вгризалася в тіло. Остап очима нашукав у небі птаха. Він ще звечора з ним «домовився». І ось той чемно ширяв у високості, чекаючи наступних вказівок. Остап відчував, як його тіло зачинає ставати водою, холодною, крижаною. Холод залізав досередини, простягав руки до його серця, лоскотав нерви, які готові були от-от перетворитися на скалки льоду.
Крила. Небо. Гаряче серце сірого кречета, живе трепетання вітру довкола. Летимо-о-о! На лови вітру, на лови сонця, на полювання за куріпками та зайцями. Аж до заходу сонця.
Наступного дня третя стадія переходу. Для Остапа приготовано щось особливе. Мирослад скликав Глас старійшин. Але перед тим повів Остапа до себе додому на розмову.
Вони сиділи за столом у просторій світлиці. Дідусь зварив духмяного та смачного трунку. Той аромат заполонив кімнату густою завісою. Сусідка, побачивши, що в Мирослада гості, принесла свіжоспеченого хліба, ще теплого, грудку козячого сиру та масла. Їли та пили мовчки. Остап чемно чекав, коли Мирослад розпочне розмову. І він урешті заговорив:
— Це завершальний момент твого переходу, Остапку. На цьому твоя наука у світі неврів закінчується. Випробування вогнем полягає в такому: слід пройтися босоніж розпеченими вуглинами. Що довше ти ними йдеш, то довший вік матимеш. Та хіба то для безсмертного є важливим? У них вік і так предовгий. Тому…
Мирослад умовк. Зітхнув.
— Тому замість цього ти матимеш інше випробування. Ритуальне. Навіть твій батько не знає про існування такого. Та й добре, що не знає, бо душу його давно роз’їла пліснява, серце — байдужість, розум — жорстокість і віра у власну всесильність. На кістці твого плеча ми викарбуємо обереговий знак. І тільки я та ще двоє старійшин знатимуть про його існування. Це дуже сильний та могутній символ. Ти ходитимеш небезпечними стежками, шукаючи Мальву. Ти блукатимеш Порубіжжям. Ягілка захоче надурити тебе, але той знак не дозволить їй це зробити. Ти відчуватимеш, коли вона казатиме неправду. Й усі її захисти будуть безсилими. А у світі сірих матимеш захист від їх бажання підкорити твою волю. Хоч би що вони не робили, чим би не поїли та не годували тебе, проте волю твою їм не зламати. Ти готовий, онучку?
— Це і є випробування вогнем? — Остап перепитав для годиться. Для себе він уже все вирішив.
— Так. Буде пекти і боліти нестерпно. Потрібно буде розітнути живу плоть. Розітнути вогнем. Але ти витримаєш. Я знаю.
Остап кивнув. Мирослад витяг з-під стола сопілку, поклав її перед хлопцем:
— Це ще не все. Слухай мене дуже уважно. Перед тобою сопілка-колянка. Вона зроблена з особливого горіхового дерева, котре росте тільки тут, посеред найглибших і найнебезпечніших боліт. Кажуть, що сама мати Земун того горіха садила, поливала, доглядала за ним. І одного разу почула раптом, як горіхове дерево співає, і так гарно, що здалося Праматері Земун, наче в неї виростають крила. Попросила вона свого чоловіка зробити з гілки горіхового дерева
