Зворотний бік світів - Дарунок Корній

Перша — це Дуж.

Одного дня той просто зник. Його шукали всім Оселищем. Зазирнули, напевне, під кожен кущик, під кожен листочок у місцях, де він часто бував, обійшли всі знані та незнані болотяні стежки. Жодних ознак присутності хлопця. Остап почувався кепсько. Тому що Птаха просила припильнувати за Дужем, а він не впорався. Може, тому, що навчалися вони різного і в різних місцях. Від Учителя Мирослада Остап знав, що спочатку Дужу було нелегко. То в болото впаде, то бджоли його покусають, але з часом хлопець освоївся й несподівано для всіх почав доволі вміло орієнтуватися і в лісі, і в болоті. Пропадав там цілими днями. На запитання, що він там робить, відповідав коротко: «Вчусь».

Мирослад дивувався такій переміні. Адже спочатку доводилося майже силоміць заганяти Дужа до науки. Той неохоче виконував усі настанови Учителя. Та з часом усе переінакшилося. Дуж зробився старанним, уважним, зосередженим.

Остання розмова з Дужем трішки здивувала Остапа. Це було під час спільного полювання учнів школи з чоловіками Милограда. Нікуди не ділася зверхність Дужа в стосунках зі смертними, однак з’явилася і несподівана впевненість у собі. Як завжди, тримався осібно від усіх. На розпитування Остапа неохоче та куцо відповідав. Переконував, що в нього все гаразд і він тут знайшов свою дорогу та більше не потребує нічиєї допомоги. І просив Остапа його не турбувати. Остап пообіцяв, що не стане непокоїти, але якщо Дужу потрібен буде бодай співрозмовник у чужому світі, то він може звертатися до нього будь-коли. На що Дуж лаконічно відповів:

— Цей світ мені не чужий. І тому ані співрозмовник, ані друг мені тут не потрібен.

І ось така новина: Дуж пропав. Минув тиждень даремних пошуків. Схвильований та змарнілий Мирослад уже хотів звертатися до Посолоня за допомогою. Й обдумував, як повідомити Дзеванні про зникнення її єдиного сина. Він обіцяв жінці берегти його. Та Дуж раптом віднайшовся сам. Повернувся з лісу в доброму гуморі, живий, здоровий та неушкоджений. Говорив з Миросладом віч-на-віч і повідомив тому таке, що той довго від почутого не міг до тями прийти. А Дуж тим часом як з’явився, так і роз’явився.

Що так вразило Мирослада? Звісно, онуку він усе розповів. Можливо, не в усіх подробицях, але достатньо, щоб від почутого й Остапові заціпило. Дуж став вождем племені андрофагів. Від того дня, коли він уперше з ними випадково перетнувся в лісі, усе у його житті перемінилося. Андрофаги, на велике здивування Дужа, коли він від переляку мало не вмер, щойно їх узрів, не зачепили його. Навіть більше. Щойно вчувши його запах, налякано падали ниць, як перед божеством, і давали зрозуміти, що готові виконати всі його забаганки. Дивна в них була мова, дуже примітивна, гортанна, багата на однакові вигуки, які відрізнялися між собою інтонацією. Але Дужа вони розуміли з півслова. Про це Дуж і оповів Миросладу. Сказав, що він урешті зрозумів та отримав своє призначення. До Яровороту він нізащо не повернеться. Там він був останнім серед перших, а тут він перший серед останніх. То що краще?

— Ой, Остапку! Я старався його відмовити. Казав, що ці дикуни рано чи пізно з’їдять його, що вони не зовсім люди. Що вони живуть тільки інстинктами. Знаєш, що він мені на це відповів? — у голосі Мирослада була гіркота та якесь відчуття провини. — Він сказав: «А ви б з’їли на обід Сварога? Я для них Сварог. Син того, хто їх створив. Та про що з вами говорити? Усе одно не зрозумієте, бо ви не андрофаг. Відтепер ми супротивники. До Милограда своєму народу я забороняю заходити. Оскільки я знаю всі приховані та явні дороги, які до нього ведуть, і щоразу, після нападу андрофагів, ви звинувачуватимете в цьому мене, а не неуважність вашої сторожі. Однак інші ваші Оселища нехай начуваються. Андрофага веде інстинкт, поклик крові та любов до свого бога. А їхній бог — то я. Остапу передайте, що я помилявся щодо нього. Він теж справжній син цього світу. І поклик крові живить не так серце, як інстинкти. І обов’язково скажіть йому, щоб забирався з Невридії. Для двох однакових тут затісно. Це територія одного бога. Йменням Сварожого кола! Бувайте».

— І що це все означає, Учителю? — розгублено запитував Остап.

Мирослад сумно обхопив голову руками, тоді підняв очі на Остапа і прошепотів:

— Пригадуєш, я тобі розповідав про страшну жінку, яка створила андрофагів? Про те, як Дзеванна ніжно називала їх своїми дітьми. Я до сьогоднішньої розмови з Дужем був переконаний, що це вона образно висловилася. Але… Вони справді її діти по крові. Точніше, ті, що зараз живуть у Невридії, — це нащадки її дітей. Дуж — безсмертний, він старший син великої Матері андрофагів. Він для них і справді не просто свій. Він для них бог. Дуж не жартував, коли радив забиратися тобі з Невридії. Він тебе ненавидить. А все тому, що в тебе немає таких звироднілих родичів, які з’явилися в нього. Мій народ якось самотужки дасть собі раду, не журися. Але, якщо поруч перебуватимеш ти, я змушений буду постійно відволікатися. Твоя наука майже закінчена, онучку. Настав час для переходу. Час ініціації.

Друга причина — це Остапові сни.

Він тепер знає, де його Мальва. Сірий світ упіймав дівчину, зробив полонянкою і не випускає. Допомогла в цьому сірим дивна жінка: напівжива-напівмертва. Коли переповів Учителю Миросладу сон, той одразу впізнав ту панну. Сказав, що то Ягілка з Порубіжжя, і збентежено захитав головою. Він знав Ягілку і не міг зрозуміти, що в неї спільного з сірими. «Так, онучку, світ сірих без згоди на те сірих знайти неможливо, і це знають усі. Зате тепер нам відомо, хто ще, крім сірих, знає туди дорогу. Це Ягілка. Знайдеш її — знайдеш сірий світ».

Третя причина — це сам Остап.

Мирослад розумів, що, якщо не відпустить онука на пошуки Мальви, той просто втече. Тож обряд ініціації почали негайно.

Три місяці без зброї, без їжі, без вогню в дрімучому лісі. Остап колись мріяв уповні насолодитися умиротворенням лісу, спокоєм дерев та трав. «Для того щоб почути себе, повинні настати дні, які мовчать», — якось сказав Учитель Мирослад. Як він про такі дні мріяв! І на тобі — маєш.

Зараз Остап сидить на високому пагорбі, стежачи за андрофагами, які