Дві Вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Найбезпечніше місце, — зазаначив Леголас. — Бо Гандальф дозволить тобі зійти, коли справа дійде до рукопашної. Чи Тінебор сам здогадається, що сокира для вершника — не краща зброя.

— А гном — взагалі не вершник, — виправив Гімлі. — Я хочу рубати голови оркам, а не людям!

І він укотре перевірив пальцем, чи добре нагострено сокиру.

Роханська рать уже зібралася за воротами Едораса. Старі, молоді, усі верхи — більше тисячі чоловік. Списи стирчали густо, як молодий підлісок. Воїни дружно, весело зустріли Теодена. Ярлу підвели коня на ім'я Сніжногривий, зброєносець подав поводи Арагорну й Леголасу. Гімлі, дуже занепокоєний, спідлоба спостерігав за зборами, але тут до нього підійшов Еомер, ведучи свого жеребця:

— Чому похмурий, сине Глоїна? На жаль, на обіцяні уроки чемності під твоїм керівництвом часу не вистачило. Відкладемо нашу суперечку? Обіцяю не казати нічого про володарку Золотого Лісу. [112]

— Хай так і буде, сине Еомунда, на деякий час я забуду про твою помилку. Але якщо колись ти побачиш Галадріель на власні очі і не згодишся, що вона найпрекрасніша з живих істот світу, тоді кінець нашій приязні навіки!

— Домовились, — сказав Еомер. — А коли ти мені насправді вибачив, чи не згодишся, на знак примирення, розділити зі мною сідло? Гандальф поїде на чолі загону, але мій Сокіл не відмовиться нести тебе, аби ти не заперечував.

— Дякую, Еомере, — відповів задоволений Гімлі. — Я охоче поїду з тобою, а якщо Леголас також буде поряд з нами, то кращого і бажати нічого!

— Дуже добре! — зрадів Еомер. — Леголас зліва, Арагорн справа — хто встоїть перед нами?

Все було готове; Гандальф віддалився від воріт на сотню кроків, свиснув, і Тінебор, що блукав далеко над рікою, миттю підніс голову та відповів іржанням. За кілька хвилин він уже стояв перед магом.

— Присягаюся Феларофом, це живе втілення Західного вітру! — вигукнув Еомер.

— Я бажаю, щоб усі знали, — голосно промовив Теоден, — що Тінебор, ватажок коней, подарований мною у повне володіння Гандальфові Сірому. Крім того, я дарую йому, мудрому порадникові, довгоочікуваному мандрівникові, звання старійшини Еорлінгів, і це звання зберігатиметься, доки не зникне наш рід з цього світу!

— Дякую тобі, Теодене, — сказав Гандальф, скинув сірий плащ, скинув капелюх і скочив на коня. Ані шолома, ані кольчуги не вдягнув він. Вітер заграв його білосніжним волоссям, білі шати засяяли на осонні.

— Дивіться, воїни! Білий Вершник з нами! — крикнув Арагорн.

— Ярл та Білий Вершник! — загукала дружина. — Вперед, Еорлове плем'я!

Заграли сурми. Коні іржали та ставали дибки. Списи стукотіли по щитах. Ярл здійняв руку, подав знак. Зашуміло, немов могутній вихор піднявся у степу, — останнє військо Рохану вирушило на захід.

Та довго ще Еовіна, Краса Рохану, бачила відблиск сонця на вістрях списів, стоячи нерухомо, самотньо біля розкритих навстіж дверей тихого Золотого Двору. [113]

Розділ 7 ОСАДА ГІРСЬКОГО РОГУ

Старою дорогою на північний захід уздовж Білих Гір прямувало військо, то вгору, то вниз, по зеленій країні пагорбів, перетинаючи убрід мілкі, веселі річки. Сонце, сідаючи, світило прямо у вічі, і широкі степи Рохану здавались величезним золотим круглим щитом. Неспішно розгорялася вечірня зоря; за спинами вершників гущавіли тіні.

Прямого шляху до бродів на Ізені, де роханці стримували натиск Саруманового війська, було більше, як сорок ліг. Щоб не запізнитись, воїни поганяли коней, і тільки пізно увечері дали їм відпочити. Половина шляху вже була позаду. Розташувались табором під зоряним небом, багать не палили, виставили вартових, вислали розвідників — користуючись темрявою та горбкуватістю землі, вони розійшлись безгучно та непомітно. Ніч проминула без пригод, на світанку зіграли побудку — і знов уперед, ліга за лігою…

Небо залишилось чистим, але повітря чавунною гирею гнітило плечі людей. Сонце зійшло сповите імлою, а слідом на сході вставало щось грізне і росло, і сварилось далеким гуркотом. Далеко на північному заході, під Імлистими горами, гущавіла тінь, що повзла з Долини Чародія. Гандальф притримав коня і зачекав, поки з ним порівняється Леголас.

— Допоможи, гостроокий ельфе. Ти за лігу відрізниш горобця від синиці. Що ти бачиш ось там, де Ізенгард?

— Мутний туман, — сказав ельф. — Якісь велетні крутяться на березі Ізени. Хто такі — не збагну. Звичайний туман мені б очей не застилав — цю тінь розтягує зловорожа воля.

— А за нами збирається гроза Мордору, — сказав Гандальф. — Темна ніч чекає на нас…

Задуха посилювалася. Опівдні загін стали доганяти хмари, півнеба закрила жалобна завіса, прошита по краю останніми іскрами світла. Сонце зайшло у кривавім мареві. Наконечники списів спалахнули, немов вугілля, коли останній промінь упав на степ та висвітлив прямовисні кручі Тризуба; його вістря та зазубрені піки здіймалися вже прямо над головами воїнів. І в цьому вмираючому світлі вершники попереду помітили силует верхівця, що нісся назустріч. [114]

Гонець був увесь укритий пилом, збуджений. Він тяжко сповз з коня, зняв зім'ятий шолом і хвилину постояв, хрипко дихаючи та збираючись на силі.

— Еомер тут? — спитав він нарешті. — Ви дуже запізнились! Без Теодреда все пішло шкереберть. Учора нас відтіснили за Ізен, багато наших полягло на переправі, а до непри-ятеля підійшло підкріплення. В Ізенгарді, видно, повимітали геть усіх. Саруман озброїв гірські племена та кочівників Темнолицих. Вони на нас тиснуть числом, а не вмінням… Еркенбранд із Західного Долу зібрав усіх, хто вижив, і відступає у напрямку Гірського Рогу. А інші розсіялися по степу… Де Еомер? Скажіть йому: їхати далі безглуздо, треба обороняти Едорас, вовки Сарумана незабаром будуть там…

Теоден, що весь час тримався позаду передової сторожі, смикнув повід і виїхав наперед.

— Йди-но сюди, Кеорле! Чи згоджуся я замість Еомера? Останнє ополчення Еорлінгів вийшло у похід і без бою не відступить!

— Правителю! — зніяковів Кеорл. — Ти тут! Вибач, я думав…

— Ти думав, я стирчу у Медусельді, як старий пень під снігом? Так воно й було, але західний вітер допоміг мені стрепенутися, — посміхнувся Теоден. — Дайте йому свіжого коня. І уперед — Еркенбранд чекає на допомогу!

— Вирушай, Теодене, — сказав Гандальф, не зводячи очей з верхів'я Ізени. — Не йди до бродів, не витрачай часу в полі — йди відразу до Хельмового Яру. А я мушу ненадовго відлучитися. Тінебор допоможе мені повернутись якомога скоріше…

Він звернувся до Арагорна, Еомера та всього почту Теодена:

— Бережіть ярла, поки я не повернусь! Заждіть мене біля Хельмових Воріт. До побачення!

Мов стріла, пущена з тугого