Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
У дворі ми влаштували раду: намовляти на нього тітці – недобре. Та й вона може не повірити нам. По товстопузу видно, що він уміє пускати пил в очі. Значить, потрібно шукати інші варіанти.
– Давай із хлопцями ввечері поговоримо, – запропонувала Кхибра. – Може, щось разом придумаємо.
– Давай, – погодилася я. – Тільки боюся, що до вечора або я здохну, або він.
– Не бери дурного в голову.
А не проста дівчина моя тролиця! Ох, не проста!
– Кхибро, скажи, а де ти цього навчилася? У вас теж корчма?
– Харчевня, – насупилася подруга. – А там кого тільки не було. У нас місто ж портове. А моряки й купці – ті ще пройдисвіти. Та й розбійників усяких вистачало. Тих я боялася найбільше. І якщо з'являлися, то їх обслуговував брат. Я працювала на кухні.
– Боялася, що вкрадуть? – якось невдало пожартувала я.
– Ні. Могли б на Блудні острови відвезти, а там... Деяких жінок і дівчат так відвезли. Хто зна’, як склалася їхня доля?
– Тому брат відправив тебе до столиці?
– Мама, – зніяковіла Кхибра. – Вона сказала, що мені не місце в харчевні. Я мала вступити на курси кухарів. Але заради інтересу прийшла в академію. І ось, – вона усміхнулася, – ми тепер адептки.
– Так отож, – реготнула я, згадуючи нічну пригоду в їдальні. – Мало вчора свої долі не пристроїли у добрі руки!
Ми реготали на весь двір так, що облізлий сірий кіт вигнувся дугою і зашипів, тікаючи від нас. Ми швидко знайшли казан, який, мабуть, зроду ніхто не мив – смерділо від нього так, що нудота одразу ж підкотила до горла. Жирний, липкий, брудний, смердючий. Хіба можна в ньому щось варити?
– Що будемо робити? – запитала тролиця. – У такому казані варити не можна, – вона озвучила мої думки.
– Я піду пошукаю тітку, бо від цього ненажери ми нічого не доб'ємося. До речі, нам теж не завадило перекусити. На миску юшки ми вже заробили.
– Я б зараз курячого супчику з локшиною з'їла б! – мрійливо заплющила очі Кхибра.
– Буде нам супчик, – твердо пообіцяла я.
Я вирішила обійти таверну з боку сараю, щоб зайвий раз не показуватися на очі кухарю. А коли проходила повз конов'язі, то почула глухі голоси. Я призупинилася і затамувала подих. Розмовляли двоє чоловіків.
– Через твою недбалість учора все зірвалося! – вичитував когось грубий чоловічий голос.
– Звідки я знав, що мене якась дівка прикладе качалкою по голові? – обурився другий.
Цей голос я запам'ятала на все життя. Красунчик, власною персоною! Отямився, значить.
– Де зараз Зурмс?
– Та де йому бути? У склепі. Йому вчора теж дісталося. Мені довелося з головою, що гуділа мов пароплав, бігати містом і ловити бродячих собак, щоб той не сконав.
– Нічого довірити не можна!
– Та звідки я міг знати, що так вийде?! – скипів бандит. І вже тихіше продовжив: – Я його спеціально в нетрі повів. Ну, якщо й загриз би когось, не страшно. Там усяка шваль живе.
– Завести завів, а сам по бабах? А ну, колись, Красунчику, мабуть, у дім насолоди бігав?
– Та по яких бабах з ось такою башкою?! Я відлежався в таверні. Мені хазяйка кімнату безкоштовно дала.
– Типу, збиток компенсувала? – реготнув грубуватий голос. – Сама під бік лягла чи племінницю свою підсунула, щоб утішила тебе, бідолашного, після того як приклала? – і він зареготав своєму сальному жарту. Гаразд, запам'ятаю. Список тих, хто наривається на мою скалку, поповнився ще одним персонажем. От тільки на власні очі його побачити.
Я навшпиньках кралася до рогу таверни, щоб обережно підглянути, хто це там такий дотепний. І треба ж мені було штовхнути ногою порожню миску, яку хтось із відвідувачів залишив за рогом. Мабуть, цей хтось підгодував тітчиного собаку, який увесь день ховався від спеки в кущах бузку і дрихнув. Каша розсипалася, миска гримнула. Бандити стрепенулися.
– Піди, дізнайся, хто там, – сказав «жартівник».
Я не встигла зробити крок назад, як ніс до носа зіштовхнулася з Красунчиком, що виринув з-за рогу. Треба ж, як я вгадала його кличку!
- Попалася, небога?!
– Чуєш ти, дядечку, я зараз повторю вчорашнє, тільки цього разу прикладу сковорідкою, – огризнулася я.
– Ого! Так це була ти?! – неначе уточнив злодій. Я ж своїми вухами чула, що його приятель казав про мене.
– Я. То як щодо сковорідки?!
– Ось тільки хамити не треба!
– Зі злодіями і хамами потрібно говорити їхньою мовою. Іншої вони не розуміють.
– А ти спробуй!
Я примружилася.
– Красунчику, або як там тебе? Ти що до мене клинця підбиваєш?
Злодій розсміявся і зігнувся навпіл.
– Ой, не можу! Дівко, та ти себе в дзеркало бачила?
Від обурення у мене затремтіли губи, я схопилася за качалку, але вдарити не встигла. Ззаду її перехопила міцна чоловіча рука.