Писар Східних Воріт Притулку - Галина Василівна Москалець

Зима знову каже:

― Зима вже тут. Я вже тут.

Подорожній завмирає:

― Дарма! Не буду озиратись.

Підносить хліб до вуст. І тут звідкись з’являється сірий Птах, із тих, що чатують біля доріг, чекаючи на недоїдки, які викидають люди з машин: недогризки яблук, шкірки з ковбаси, кістки. Бідний птах, якому нема на що полювати. Його особливо шкода, бо тільки лютий холод змушує живитися покидьками, заради того священного, ім’я якому Життя.

Подорожній бачив таких птахів і знав їхню гірку долю. Тому простягає Птахові хліб:

― Їж, брате!

Птах лякається, хоч очі його спалахують жадібним блиском.

― Не хочеш з рук, то бери із землі!

Кладе хліб на землю. Чути стогін. Подорожній вслухається в нього:

― Колись мені казали, що все ― живе. У це легше повірити, ніж у те, що зима вже настала. Їж, брате Яструбе!

Яструб підбирає хліб і їсть.

― Час і тобі заговорити, Брате Яструбе!

Яструб:

― Ні, не час!

Зникає.

― Дивно, ― каже Подорожній. ― У мене ще є яблуко. Хтось претендує на нього?

Тиша.

― Начебто ніхто. Немає Єви. Яструб наївся. Земля засинає.

Він з’їдає яблуко, залишаючи на долоні кілька зерняток:

― На старість люди стають сентиментальними.

Закопує зернятко в землю. Витирає очі.

― Так, я старий дурень, який залишився сам на світі й мандрує у пошуках чогось чистого, білого, сліпучого, як сонце. Земля ще не скута холодом, та я не буду чекати, поки з неї щось проросте, і не стану озиратись. Одного разу я покинув місто: озирнувся і побачив, що воно розсипалося на порох. Місто виявилось ілюзією. Щось існує лише тої миті, коли ми сприймаємо його органами наших чуттів, І з людьми я чинив так само…

Земля:

― І вони так чинили з тобою.

Подорожній:

― Не знаю, хто ти, але вірю тобі. Бачиш, з’ївши оце яблуко, я починаю бачити все ніби без одежі фальшу й соромливості, марнославства і злиднів. Землю без трави, дерево без листя…

Дерево:

― Я ― не дерево, я ― груша. І без квіту, і без листя я не втрачу власної сутності.

Подорожній:

― Вибач за невдалий приклад. Власне, осінь ― це метафора, і зима ― метафора. А ти ― груша, в якої поїли всі грушки. Дякувати Богу, ти комусь потрібна. Ти боїшся холоду, Груше?

Груша:

― Холод ― це також метафора.

Подорожній:

― Я про реальний холод, про той, який сковує тіло. Усі життєві соки змерзаються, перестають текти. Люди вмирають від холоду швидше: їхня кора, тобто шкіра, тонша й чутливіша. Ти маєш душу? Я завжди хотів це знати. Мати душу ― означає відчувати страх і побожність перед зоряним небом.

Зима:

― Ти забув про любов.

― Знову ― внутрішній голос. Не буду опиратися.

Груша:

― Я знаю, що таке холод і біль. Цього досить.

Подорожній:

― А коли до тебе підходять із сокирою, ти відчуваєш страх? Страх завжди передує болю.

Груша:

― А після болю настає примирення.

Подорожній:

― Хтось згадав про любов. Мабуть, від примирення залишається осад. Як цукор на дні склянки з чаєм. Щоб його з’їсти, треба вивернути склянку зсередини. Може, комусь це вдається. Тому і мертві завжди посміхаються, і в них вдоволений вигляд. Вони з’їли свій цукор. Коли я перейду через пагорб, то ще буду якийсь час іти, а потім і в мене з’явиться така усмішка. Не матиме значення, що я залишив за собою. Я ж любив скороминущі речі. Їх уже не існує. Але мені приємно дізнатися, що душа є і в дерев, і в птахів, які змушені збирати покидьки і при цьому вміють літати…

Пагорби розтають перед ним,

― Ти вже прийшов, ― каже Зима і кладе йому на плечі руки.

Подорожній бачить перед собою чисте, біле й сліпуче. Це падає сніг. Довкола і згори.

Подорожній:

― Господи, як мені це витримати!

З’являється Вогонь, але він його не бачить, засліплений снігом.

Вогонь:

― Ходіть усі до мене! І ти ― Подорожній. Сідайте, грійтеся і говоріть…

Жителі Містечка і Амброзіус підходять до багаття, у якому весело потріскують дрова. Дим виходить через зруйнований дах. Починається розмова, спершу невміла, яка є продовженням вистави. Антон зачаровано спостерігає за обличчями місцевих жителів, за розмовою і врешті забуває, чого він сюди прийшов. Його справа видається якоюсь малозначущою, нецікавою. Але раптом його осяює: саме тут, саме сьогодні настане розв’язок, інакше він залишиться назовсім коло цього багаття і безконечної розмови. Антон розгублено подивився на Амброзіуса, рушійну силу самої вистави, її натхненника, але той приклав палець до вуст: мовчи. Бо це все-таки була вистава.

― Коли падав сніг, ― сказав сивий чоловік, який теж міг би бути Генріхом, ― я думаю про те, що він дуже помітний, помітніший за дощ, і що ми всі десь унизу. І тому різниця між землею і небом така велика. Сніг ніби нагадує нам про те, що він не може падати знизу і що ми не годні в цьому нічого змінити.

Смаглява жінка засміялася:

― Ти кажеш так, бо знаєш сніг з дитинства! А для мене те, що зверху, і те, що внизу, ― однаковісіньке. Не бачу причин, щоб заздрити. Коли хочете знати, не бути людиною набагато краще. Людина смертна, а всі інші істоти ― ні. Вони зосереджуються лише на власних відчуттях, а не слухають, що оповідають інші. Що ближче істота підходить до людини, то жалюгідніша вона. Як оцей Яструб взимку. Людина теж залежить від інших людей, тому вбила собі в голову, що залежить так само від сонця, і від снігу, і від дощу. Як же можна бути залежним від того, чиєю частиною і цілим ти є? Що ти на це скажеш, Подорожній?

― Я думаю над тим, що нас розділяє і вже ніколи не злучить. А все інше ― в минулому, за пагорбом, ― відказав Подорожній, він же господар готелю.

І Антон замислився не над його словами, а над тим, як одна людина може ставати іншою, і дозволяє їй висловитися. (Театр ― це спроба дати висловитися різним людям, які живуть в одному тілі, але для цього їх спершу треба зачарувати, змусити прокинутися). Він бачив зараз Леонтія, а не Подорожнього.

А тим часом той продовжив:

― Ми давно вже не є частиною цілого. Самотність звільняє