Писар Східних Воріт Притулку - Галина Василівна Москалець

що знали, як їм зарадити. Ніби у нього не було обличчя. Щоправда, воно не належало до тих, що запам’ятовуються: нічого не вирізнялося на ньому. Але, певно, річ була в тому, що ніхто не дивився йому в очі. Для прибульців із того світу це було все одно, що заглянути в обличчя смерти, тільки ще страшніше.

Антон міг би назватися кимось іншим і загубитись у Притулку, але ніхто не порадив йому це зробити. Коли ти хтось, тобі важко стати кимось іншим, а коли ти ― Писар Східних Воріт Притулку ― це майже неможливо.

Нічого не довідався Антон того вечора в готелі. Єдине запитання застрягло в його свідомості, коли він ліг спати в холодній просторій кімнаті на другому поверсі, ― «чому?» Так, ніби не було нічого важливішого. Чому його бояться, чому він викликає почуття відрази? Там, у Долині, його оберігав доброзичливий Ян. І він не помітив тоді нічого особливого.

Антон довго не міг заснути від холоду й суму, нагадуючи дитину, яка уперше зіткнулася з тими, хто її не любить. Світ стає небезпечним для неї, втрачає гармонію, барви блякнуть. Дитина боїться робити те, що робила колись не замислюючись.

Не менш стривоженими були Амброзій з Леонтієм. У них теж було своє «чому», і вони не насмілювалися запитати постояльця. Лише він може відповісти, і якщо раптом зникне вранці, вони ніколи не довідаються, що їх чекає.

Ці два запитання можуть зіткнутись, як птахи на льоту, і впасти мертвими. «Містерія зими», яку Амброзій збирався поставити у Містечку, заангажувавши першим господаря готелю, отримала поштовх у зв’язку з приходом Антона і вийшла з-під контролю режисера. Роки перебування у Притулку розгладили рубці пам’яті Амброзіуса, лишивши лише один-єдиний ― втіху від гри, хоч та гра колись знищила йому долю і щастя. Але дала навзаєм чисту радість творця, який, немовби ювелір, шліфує слова, ситуації, образи. Амброзіус умів перетворювати потворне на прекрасне, хоча у тому світі частіше буває навпаки. І ось цієї ночі чиста радість творчості була затьмарена страхом.

Що ж, власне, трапилося? Про це Антон дізнався наступного ранку, коли зійшов униз і ґречний господар запропонував йому поснідати яєчнею, кавою і молоком. Амброзіус при денному світлі аж наче змалів і зморшки стали ще помітнішими на його лиці. Антон збирався сьогодні шукати Генріха. Господар і режисер теж були налаштовані на бойовий лад, хоч мали тяжку ніч перед тим.

― Надовго до нас? ― спитав Леонтій. Ці прості слова далися йому нелегко. Він мусив їх вимовити наче байдуже, нічим не виказуючи тривоги.

― Не знаю, ― посміхнувся Антон. ― Якщо сьогодні щось довідаюся, то одразу піду. Учора я забув спитати… Семмі з Долини, той, що без ніг, казав, що ви маєте книгу, до якої записуєте прибульців.

― Постояльців, ― виправив господар.

― Так, постояльців. Чи міг би я подивитись її?

― А можна дізнатись, для чого?

― Я ще вчора казав, що шукаю одного чоловіка. Шукав у Долині, а тепер у вас. Якщо не знайду, то піду далі. Власне, то не мені він потрібен. То Старий просив мене знайти. Знаєте Старого?

Господар і Амброзіус кивнули. Останній відклав виделку:

― А… потім що? Коли знайдеш того чоловіка?

― Повернусь додому, звісно, ― мовив Антон і аж зітхнув, згадавши затишну хатинку коло Воріт.

― Це неможливо! ― з болем вигукнув Леонтій. ― Або ти не є Писарем Східних Воріт, або тобі затьмарився розум…

―…або приснився сон, ти встав і пішов шукати якогось чоловіка, ― закінчив Амброзіус.

― Я кажу правду.

― У Притулку задля рівноваги існують чорне і біле, брехня і правда. Доведи, що ти кажеш правду.

― Навіщо?

Але очі обох горіли так зловісно, що Антон витяг з кишені золоте кружальце, яке досі нікому не показував.

― Оце дав мені Старий! Коли я знайду того чоловіка, маю віддати цю річ в обмін на іншу.

― У Притулку немає грошей, ― через хвилю заперечив господар.

― Це не гроші, ― відрізав Антом і сховав золото до кишені. ― Це ― знак. Нічого я вам не буду доводити. Я хочу швидше впоратися з цім ділом і повернутися додому.

Він говорив тепер впевнено, бо помітив, що золото справило на обох враження.

― Покажи йому ту книгу, Леонтію. Вибач, друже, але досі тут не спинявся жоден Писар Східних Воріт.

―Чому?

― Бо коли Писар покидає Ворота і приходить до міста, нам усім кінець. Тобто це означає, що ніхто не тільки не зайде до Притулку, але й не вийде з нього.

― Як це? ― не второпав Антон.

― Бо й Писар Західних Воріт покидає свої.

― Чому?

― Ти мусив би це знати.

― Мене попросив Старий. І він знав, що робить.

― Небезпечно вирушати в мандрівку, керуючись чужим розумом. Це може коштувати нам усім. А ти ще й прикидаєшся дурником!

― Перестань, Амброзіусе! ― втрутився господар. ― Тут щось не те. Я згадав цього хлопця. Коли я увійшов до Притулку, він повів мене через сад. Тоді була осінь і яблуко само впало мені під ноги. Він дозволив мені взяти його собі. Пам’ятаєш, Антоне, що ти сказав тоді?

― Не пригадую, але я дозволив би вам набрати яблук скільки завгодно.

― Ти так і сказав. Але мені вистачало й одного яблука. Ось твоя книга, Антоне. Навіть якщо Притулку кінець, я не порушу гостинності. Якщо ти прийшов сюди без страху, то й нам нема чого боятися. Ми допоможемо тобі. Хто цей чоловік?

― Можливо, він записаний у цій книзі. Можливо, він ходить у солом’яному капелюсі і роздає тістечка дітям, що сидять при дорозі. Можливо, це хтось із вас, тільки не хоче признатись у цьому. Або він уже покинув Притулок. Я шукаю людину, якої ніколи не бачив. Звати цього чоловіка ― Генріх на прізвисько Кухар.

― Присягаюсь, це не я, ― признався Леонтій.

― І, звісно, не я. Слухай, Антоне, ти мусиш знайти його якнайшвидше! Це дуже важливо.

― Хто я врешті-решт?! ― вигукнув Антон. ― Кожен може відчинити двері так, щоб не злякати прибульців, хоч вони пережили стільки, що їх важко злякати. Найгірше, що тепер я з кожним днем віддаляюся не тільки від Східних Воріт, а й від себе. Я й справді можу не повернутися…

― Він боїться! ― значуще сказав Амброзіус. ― Зі страхом у серці ти нічого не знайдеш, це