Писар Східних Воріт Притулку - Галина Василівна Москалець

залишився прибульцем. У тому світі є люди, які все життя живуть на вокзалі, зустрічаючи і проводжаючи потяги, сплять на дерев’яних лавках у почекальнях. Усе відбувається на очах свідків, які тут тимчасово, при світлі ламп, на протягах. Але навіть на тих станціях, зі стінами жовтого кольору зради і розлуки, є сади, куди можна іноді потрапити. Лягти теплої літньої ночі в густу траву і дивитися на зорі, що виблискують між листям яблунь. Ці сади ― то і є Притулок, життя у якому триває лише мить. А в миті нема місця для смерти. Хто прагне смерті, той покидає сад, сідає у потяг і їде їй назустріч. Але тому, хто кожен день бачить, як від’їжджають інші, бракує волі до мандрів. Це ― надто легко, їм залишається бачити інших, а це майже те саме, що їхати самому.

VIII

У дитинстві Антон так і не побував у Містечку. Хтозна, чи й сподобалося б йому там. Жадоба гарних речей може виникнути, коли ти втрачаєш близьких, вітчизну. У Притулку не вмирають, а отже, власність не має сенсу і стає тягарем. Ледь потрапивши сюди, прибульці охоче відмовляються від матеріальних благ. Це означає, що людині не властивий інстинкт власності, що вона не живе задля того, аби залишити по собі щось інше, крім спогадів. Лише думка має якусь вартість у Притулку, навіть не оформлена у слова. Тим, хто не жив у Притулку, це збагнути важко.

Містечко, як і увесь Притулок, створене з думок, несло на собі ознаки умінь, принесених з того світу, очищених новим буттям. Служило воно захистом від негоди, а не сховком від небажаних гостей. Майстри, що будували тут, дбали, щоб будинки не нагадували в’язниці для тіла й не викликали неприємних спогадів. Деякі з тих будівель мали по кілька сот років. Були тут одноповерхові й двоповерхові, з гострими і пласкими дахами, з помальованими фасадами й різьбленими ґанками, садочками і квітниками. Здається, усе.

Щодо Антона, то він не мав з чим порівняти це місто, та й була то не найліпша пора року. Швидко темніло і він жахливо змерз. А втома порозганяла всі думки по закутках свідомості. Йшов він так, як казав Семмі, головною вулицею, доки не побачив великого двоповерхового будинку з написом над дверима «Готель». Такий будинок легко було б побачити навіть у темряві, до того ж над дверима висів засвічений ліхтар. Готель ― це місце, де зупиняються подорожні, щоб відпочити, поїсти, розгледітися довкола і вирішити, що робити далі: залишатися чи рушати туди, де ти більше потрібний. Але готель ― це ще більше нагадування, що це не твій дім і ти мусиш рано чи пізно звідси вибратися, тому тут рідко затримувалися надовго. Готель ― це бліда, жалюгідна імітація Притулку, принаймні в очах самотньої розгубленої людини, яка прагне зупинитися назавжди, але неспокій не влаштованості жене її все далі.

Нічого цього Антон не знав, бо не жив ніколи в готелях ні в цьому, ні в тому світі, не відав про їхню жорсткість, невигоди, оголеність. Ні Семмі, ні Ян ― не пояснили йому, зрештою, що цей готель мав бути дещо інший, як і все у Притулку.

Антон без вагання відчинив важкі двері й переступив поріг. І тут з ним трапилося те, що буває, коли перетинаєш межі одного зі світів: мусиш бути готовим до змін, бо кожна клітина твого тіла і твоєї душі сполучається з новим оточенням. Поквапся, бо це оточення не прийме тебе.

У великій кімнаті було обмаль світла, і спочатку Антон почув слова, які призначалися комусь Іншому:

― Коли надходить осінь твого життя, готуйся і до зими, хоча вона може і не настати.

― Зима вже настала, Леонтію, ― озвався інший голос.

― А я й не помітив. Моє серце перестало битися ще вчора.

― Е ні, не так! Останню фразу треба вимовити тихіше, а після неї витримати паузу. Мовчання, Леонтію, це те, що не можна передати словами. Це ― не порожнеча, затям собі! Там немає місця для банальних фраз. Для цього й існує театр, щоб відкрити людям священну суть мови. О, до нас ще один актор прийшов!

Антон наблизився до великого каміна, коло якого сиділо двоє чоловіків ― старший і молодший. Антон привітався.

― Роздягайся і грійся, подорожній, ― урочисто мовив старший, коротун у камізельці. ― Що привело тебе в цю негоду?

― Там, власне, не негода. Трохи зимно, бо випав сніг. А привело мене бажання відшукати Генріха на прізвисько Кухар. Я вже третій день шукаю його, але ладен шукати скільки завгодно.

― Зазвичай ми не цікавимося, хто що шукає. Це ― давня формула вітання зі старих п’єс. Я ― господар цього будинку для подорожніх, Леонтій. А це ― мій гість, Амброзіус, мандрівний режисер.

― Мене звати Антон, Писар Східних Воріт.

Запала мовчанка, схожа на ту, суть якої щойно пояснював режисер.

Амброзіус кашлянув:

― І давно ти там?

― Писарем ― уже років з двадцять. А біля Воріт прожив усе життя.

― То нічого! ― махнув рукою Леонтій. ― Ласкаво просимо! Будеш другим моїм постояльцем. Узимку люди не люблять мандрувати.

Антон одразу відчув ― щось негаразд. Це його дуже збентежило.

― Кажу, то все нічого! Сідай, скоро звариться вечеря.

Господар потягнувся до казанка, де щось тихо булькало. Амброзій мерзлякувато повів плечима, ховаючи шию в рудий шарф.

― Я от ходжу повсюди, ставлю вистави, щоб розважити людей. Сьогодні тут, завтра там. Час минає, але для того, хто рухається, минає непомітно. Коли не бачиш дзеркала…

Обличчя його було густо помережене зморшками, наче кожна роль залишила на ньому карб.

― Звісно, не в молодості річ, а в тому, що не кожна роль мені під силу.

― Скільки разів ми зустрічалися, ― втрутився господар, ― а я ніколи не вгадаю, чи це твої слова, чи репліки з якоїсь п’єси!

― Коли вимовляєш їх щиро, яке це має значення, Леонтію?

― Мабуть, жодного, ― згодився той.

Густа юшка з городини була дуже гарячою і смачною. Антонові, який усю дорогу до міста мріяв про те, щоб зігрітися і завершити день сном, сподобалося сидіти за столом, близько від вогню. Він сам приходив тепер до людей, а не вони до нього. І щоразу помічав, як люди розгублювалися, коли дізнавалися, хто він. Не впізнавали його ніколи, хоч проходили через Східні Ворота і він вів їх до Старого і Марфи,