Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко
Вона знала лице, яке побачила в тій темряві. І зараз, сидячи на кухні з третьою за останні десять хвилин сигаретою, намагалася збагнути звідки.
...У морзі вони впоралися швидко. Звісно, Капелюшний їй повірив. Більше того, ухопився за її брехню, мов за рятівний круг, усіма фібрами ментівської душі радіючи скорому закриттю справи, і навіть переможно підморгнув Вересню — мовляв, я ж казав. Його радість, утім, обірвав дзвінок мобільного, котрий приніс звістку про те, що тіло Віктора Козодуба таки знайдене міліцією. Після цього були намагання Кап-Капа ввічливо запідозрити Тамару в співучасті зі зловмисниками (зважаючи на її обізнаність), але Тома твердо заявила, що побачила смерть того п’яниці у віщому сні, і відмовилася додавати щось іще. Після цього капітан неохоче відпустив її, а сам помчав на місце злочину, попередньо застерігши полишати Київ без дозволу.
Тамара тицьнула вслід його машині непристойний жест, втомлено махнула рукою на пропозицію Вересня підкинути її і поїхала додому на трамваї.
Чималим зусиллям волі відкинувши недоречні спогади про вимушену співпрацю з органами, Тома знову напружилася, викликаючи в уяві те обличчя, що муляло їй своєю відомістю, наче камінець у черевичку. Звідки вона його знає? Де бачила?
Із упевненістю можна було стверджувати лише те, що шуканий писок не належав жодному з її клієнтів. Дивне лице — наче й симпатичне, але якесь штучне. Відразу і не скажеш, чоловіче воно чи жіноче. Видіння дало їй лише загальні риси, навіть колір волосся та очей лишався таємницею... Скоріше за все, обличчя траплялося їй десь у пресі. У якій саме? Ну... важко сказати. За новинами Тома ніколи особливо не стежила, тому газети пробігала очима не частіше одного разу на пару тижнів. Ще, бувало, інколи гортала глянсові журнальчики для жінок — не тому, що там було щось для неї корисне, а просто задля розслаблення після особливо важких сеансів...
Ось воно! Журнали. Але вся її макулатура лишилася в попередньому помешканні разом з іншим непотребом.
Коли Тамара розчаровано загасила розплавлений фільтр у попільничці, на кухню із лицем, сповненим почуття виконаного обов’язку, лицем увійшла Наріне.
— Я закінчила, — урочисто доповіла вона. — Підлоги заметені, вікна вимиті, ліжка я перестелила. А ще полила квіти та пропилососила килим. Зараз лише сміття винесу...
— Молодчина, — відгукнулася Тамара. — О, до слова, про сміття. Зважаючи на те, що ти жила в сусідньому під’їзді і взагалі є тутешньою аборигенкою, розкажи — чи не маєш ти вдома глянсових журналів для жінок? Типу «Космо» чи там «Академії»... І що більше, то краще.
— Звісно, маю. Тобто мала. Цілу купу різних. — Наріне зітхнула.
— Що таке? — невдоволено звела брови Тома.
— Це була моя віддушина — такі часописи. Шукала там рецептів, як подобатися чоловікам, і всяке різне... Ковтала їх, немов пиріжки.
— Це помітно. Романтизм як нежить — легко стає хронічним. А випічка шкідлива для шлунка. Печію не заробила?
— Ні, тобто так, але... просто всі вони у Ма... Максовій хаті.
— То й прекрасно. — Тамара рішуче підвелася. — Сходи, будь ласка, до нього в гості й забери всі журнали, які знайдеш.
— Ти не розумієш... Він замок поміняв, я ключа не маю, а сам він не відкриє. І ще там у нього коханка, я чула...
— Кицю, — поблажливо мовила Тома, — ти мене недооцінюєш. Не переймайся за це. Просто сходи.
* * *Наріне покірно пішла.
Вона мала великі сумніви, що таланти її нової знайомої, якими б великими вони не були, чимось зарадять проти Макса і зачинених дверей, але виказувати це не мала права. Їй тепер тут жити, і нерозумно заперечувати Тамарі в перший же день спільного існування. Якщо нічого не вийде — вона просто повернеться з порожніми руками, і все.
Та коли дівчина дісталася сходами п’ятого поверху під’їзду номер два, де й мешкала до цього часу, сталося диво: двері її колишньої квартири розчахнулися і звідти вивалилася розхристана фарбована блондинка, однією рукою затискаючи під пахвою сумочку, колготи та плащ, а іншою безуспішно намагаючись застібнути блузку на голих грудях. Панянка зі схлипами промчала повз спантеличену Наріне, ледь не збивши її з ніг, і побігла сходами вниз. Десь між третім і другим поверхами, судячи з характерних звуків, блондинку знудило.
Наріне зацікавилася. Тепер з розчинених дверей відчутно потягло відразливим смородом. Затиснувши рота рукою, вона пройшла в передпокій, зупинилася на порозі спальні...
Оце так видовище!
Забувши про нестерпну смердоту, Наріне зареготала. Бачить Бог, це найпрекрасніше, що вона бачила за все своє життя. Шкода, фотоапарата немає...
— Ти що тут робиш?! — істерично захлюпав Макс, плутаючись у просякнутих лайном простирадлах. Господи, а занавіски... а стіни... — Чого вирячилася?! Чого регочеш?! Пішла геть!..
— Вибач, любий, — простогнала Наріне, все ще не в змозі розігнутися від реготу, — але я повернулася за своїми речами. Я швиденько, заважати не буду...
— Дай мені чистого рушника, дурепо! І набери води у ванну!
Та Наріне вже просувалася до своєї колишньої кімнати, спираючись на стіни, неначе підстрелена. Від незвичної кількості сміху звело всі м’язи в животі, і вона навіть злякалася, що зараз задихнеться.
Ага, не дивно тут задихнутися... Бідолашна блондинка... Цікаво, це сталося під час попереднього пещення чи вже після оргазму?
У кімнату Наріне просто-таки ввалилася, заливаючись сльозами. Ганчір’я у шафі вирішила не чіпати, зібрала лише найцінніше — кілька
