Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко
Коли в двері подзвонили, Наріне якраз вмостилася у зручному череватому фотелі із знайденою в Томиній кімнаті книжкою «Популярно про магію» в руках. Вона була сама-самісінька — Тамара, насуплена й зловісно мовчазна, кудись помчала з самого рання — і збиралася насолодитися цією розкішшю по повній програмі, чого їй не вдавалося вже бог знає скільки часу.
Ну от, не вдалося і зараз.
Тяжко зітхнувши, дівчина попленталася до дверей, гадаючи, чи це не її хазяйка повернулася і дзвонить, бо забула ключі. Обережно глянула у вічко.
На порозі стояв учорашній відвідувач — той, з яким Тома їздила по справах. Наріне, побачивши його, чомусь розхвилювалася і спитала тремтливим дитячим голоском:
— Хто там?
— Роман Вересень. Пані Сотник удома?
— Ні, її немає, — відчуваючи дурне розчарування, на яке не мала жодного права, відказала дівчина. То йому потрібна Тамара.
А ти думала, він до тебе прийшов? Чи, може, по тебе?..
— Що ж, тоді я на неї зачекаю. Всередині. — Перед вічком швидко, як метелик, промайнула червоношкіра «корочка». — Я з міліції.
Наріне вагалася. З одного боку, впускати незнайомця до хати не можна, звідкіля б він не був. З іншого — Тамара ж його впустила. Та й узагалі. він викликає довіру. На маніяка не схожий. Трохи втомлений, русявий, середнього віку, зросту та статури і чомусь дуже нещасний. Дівчині згадалися його очі. Срібно-сині, розумні і сповнені болю. Дуже гарні.
Ну в тебе й фантазія!
— А що сталося?
— Я не уповноважений відповідати на такі питання. Таємниця слідства.
Це прозвучало солідно і переконливо, тому Наріне таки впустила гостя (чи, радше сказати, відвідувача) і провела його на кухню — він сам туди попросився. Наколотила йому й собі розчинної кави і присіла навпроти, шкодуючи, що виховання не дозволяє їй займатися своїми справами, коли в домі є хтось сторонній. Вона ніяковіла і щосили намагалася придумати підходящу тему для бесіди. Тема не придумувалася.
Та й справді, про що їй з ним говорити?
Про Максима? Про Тамару? Про погоду?
— Е-е... — несміливо почала вона, але замовкла, не вигадавши продовження. Чоловік, який мовчки й зосереджено сьорбав каву, підвів очі.
— Цікаве прізвище — Вересень, — зробила ще одну спробу Наріне. — Осіннє. А я знаю ще одного Вересня — той дядько веде якусь передачу на телебаченні...
Дурепо, що ти верзеш?
— Ми з ним не родичі, — озвався відвідувач. — А ви — Наріне?
— Гм... так. — Власне ймення ще ніколи не здавалося їй настільки ідіотським.
— Гарне ім’я, — сказав Роман. — Ви звідкілясь зі Сходу?
— Ні. А ви?
— Я з органів, — іронічно хмикнув Роман. Наріне подумала і вирішила, що також може дозволити собі посмішку.
— Мабуть, цікава у вас робота.
— Здебільшого, псяча, хоча... всяке трапляється. Ось сьогодні мені трапилося майже побачення із вродливою дівчиною. Так що удача на моєму боці.
Наріне почервоніла і відвернулася до вікна.
— Хіба ви не до Тамари прийшли? — якомога байдужіше спитала вона у шибки.
— Суто у справі, — запевнив Роман.
І яка ж це справа змусила тебе, парубче, слиною сходити, дивлячись на її сідниці? Невже карна? Наріне похнюпилася. Відвернулася б іще, та вже не мала куди. В її думки, мов змія, прослизнула звичайнісінька заздрість, і дівчина прекрасно це усвідомлювала. Тома — вона яскрава, ефектна, сяюча — на таких завжди задивляються чоловіки. А на неї, окрім Макса, ніхто двічі й не глянув. Та й Макс дивився лише за тим, аби точніше поцілити кулаком.
— А я не знаю, коли вона буде, — тоном досвідченої секретарки мовила Наріне. Вересень знизав плечима.
— Ну, колись та повернеться. Я не поспішаю. Симпатична у вас футболка.
Дівчина страшенно зніяковіла і шарпнула тонку тканину в себе на грудях, ніби намагаючись зіжмакати провокаційний малюнок — велетенський банан, що, хтиво всміхаючись намальованим ротом, нахилявся над половинкою кокоса з недвозначними намірами; знизу йшов напис «Size matters».[6]
— Вона не моя. Тобто тепер уже... це Тамарин подарунок.
— Я мав би здогадатися.
Розмова не клеїться, у відчаї подумала Наріне. Вони вдвох просто перекидаються порожніми фразами, наче кульками для пінг-понгу. А їй кортіло сказати щось небанальне, щось таке, що змусило б Романа глянути на неї, як на Тому, — із захватом. Чомусь.
Просто він тобі сподобався. Це природно.
Як це можливо — щоби внутрішній голос заходив так далеко?
— Ще кави? — пробелькотіла дівчина, аби лиш не мовчати.
— Ні, дякую. Можу я дещо у вас спитати, Наріне?
— Так, звичайно, — вона кивнула, завмираючи в передчутті чогось важливого.
Зараз він поцікавиться, що я роблю сьогодні увечері. А я...
— Ви давно знаєте пані Сотник?
Наріне просто фізично відчула, як витягується її лице. Ось тобі й маєш.
— Ні, не дуже. — Відповідь прозвучала сухо. — А вам це навіщо? Я тепер її приживалка... тобто економка. Що вас бентежить?
— По честі кажучи, ви. Ви з нею такі різні.
— Ну то й що? Ми не сестри, не подруги, і я не зобов’язана все життя