Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко

— Дозволите зателефонувати? — Вересень витяг з кишені мобільний.

— Заради бога, — кивнула Тамара. — Можете скористатися балконом, якщо не хочете, щоб я підслуховувала ваші конспіративні розмови.

— Дякую.

Перетнувши кімнату, в якій волоока дівчина ретельно шкребла підлогу (на звук його кроків вона підвела голову й подарувала йому насуплено-недовірливий погляд), Вересень вийшов на балкон і ретельно причинив за собою двері. Капелюшний схопив слухавку після першого ж гудка — вочевидь, тільки його й чекав.

— Ну?! — почулося вимогливе.

Кап-Кап, згадав відьмине скорочення Вересень і проти волі гигикнув. Йому сподобалося це «мокре» прізвисько.

— Чого смієшся? — не зрозумів Капелюшний. — Завдання виконав?

— Виконав, — буркнув Роман. — Точніше, намагався. Вона розкусила мене ще до того, як я заговорив. Я ж попереджав...

— Холера, — незадоволено озвався капітан.

— Вона таки дійсно відьма, — сказав Вересень на півтону тихіше, хоча в доцільності цього вже сумнівався. — Не може проста смертна стільки знати.

— Маячня, — відказав Капелюшний, але без упевненості в голосі. — Ти сам хоч щось довідався чи ні?

— Не густо. Вона каже, що той Вітьок, мій так званий друг, врізав дуба сьогодні вночі. Тобі це відомо?

— От зараза, — стривожився капітан. — Хрінова новина. А пройдисвітка звідки про це знає?

— Ти мене питаєш? Мабуть, звідти ж, звідки й усе інше. Але каже, що в неї є алібі, на випадок, якщо ти задумаєш підозрювати її.

— Ну, це ми ще перевіримо, — пообіцяв Капелюшний. — Гаразд, зараз я пошлю хлопців у гості до Козодуба, перевірити ситуацію. Хоча, щось мені підказує, що вона не бреше. Щось ще?

— Так. Відьма згодна упізнати тіло Маргарити в моргу, якщо це необхідно. І хоче, щоби потім її залишили у спокої. Цитую дослівно, кінець історії.

— О, слухай, розумна пропозиція! Зараз мотнемося в морг. Нікуди не тікай, я буду швидко.

— Та пішов ти! — обурився Вересень. — Чого мені тут стовбичити? Я свою частину зробив? Зробив. А решта — твої проблеми. Особисто я хочу поїхати додому і нажертися.

— Романе, ну не жени коней. — Інтонації Капелюшного раптом стали благальними. — Встигнеш нажертися. Я тебе сам пригощу, якщо дочекаєшся мене. З’їздимо швиденько, глянемо на трупика — і все, далі можеш гуляти. Я хочу, щоби ти типу свідком був. Хіба тобі важко?

— У мене таке враження, що ти її боїшся, — хмикнув Роман. — Дорослий дядько...

— Не мели дурниць! Я не вірю в усе це. Давай кажи адресу, зараз підскочу.

Упокорившись, Вересень продиктував вулицю, номер будинку і квартири, дав відбій і повернувся на кухню.

Звістку про скоре прибуття Капелюшного та майбутню поїздку до моргу Тамара сприйняла без особливого ентузіазму (як, втім, і сам Роман), але й сперечатися не стала. Лише зітхнула, обперлася сідницями об підвіконня і закурила якусь довгу сигарету.

— Бачу, ви додому не поспішаєте, — зауважила вона, змірявши Вересня довгим поглядом. — Поїдете з нами?

— Доведеться.

— Надто ви вже безвідмовні, Романе. У наш час це шкідлива звичка — бо стимулює бажання сісти вам на шию.

Він скривився — ось тепер вона якимось чином дізналася його ім’я.

— Для вас, я бачу, взагалі не існує таємниць? — поцікавився він, притулившись плечем до дверного косяка.

— Чому ж... У моєму житті таємниць куди більше, ніж у будь-якого середньостатистичного представника сірої маси. Для мене, наприклад, все ще таємниця, куди поділася Маргарита і хто лежить у холодильнику замість неї. Та й про вас я майже нічого не знаю — лише те, що плаває на поверхні.

— На поверхні чого?

— Вашої свідомості.

— То ви читаєте думки? — запитав він, подумавши, як по-ідіотському це звучить. У нормальному житті такі питання не ставляться на повному серйозі. Хоча... Що таке нормальне життя? І що таке життя взагалі?

Хрін його знає, пролунала з глибин мозку стандартна відповідь, як завжди у випадках, коли його тягнуло розмірковувати над сенсом буття.

Тамара ж лише коротко хитнула головою без тіні подиву.

— Ні, не читаю. Лише чую їх відголоски. Сприймаю уривки образів. Дистанційно або через дотик... Тільки не кажіть, що вам це цікаво.

— Насправді — дуже, — щиро визнав Роман. — Вам би в органах працювати. Ви воістину безцінний кадр.

— І що я вам зробила поганого? — щиро обурилася відьма. — Ви ж на власній шкірі відчули, як ваше управління цінує кадри — і цінні, і безцінні. А я безпринципних людей не люблю. Навіть у мене є свої принципи.

— Справді? І які ж це?

— Ну, найперший — не зашкодь.

— Як у лікаря?

— А я і є лікар. У мене друга вища освіта — медична. Дуже допомагає в моїй практиці.

— То ви вчена? Вмієте гробити людей, не лишаючи слідів?

Вересень і сам не міг втямити, яка зараза тягнула його за язик. Він розумів, що наривався — бо Тамара сказала більш ніж досить, аби навіть до такого затятого матеріаліста, як він, дійшло — щось у ній є. Надприродне. Здібності, які лякають. І приваблюють,