Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна
— Я розумію… Усі рано чи пізно зневірюються… і це добре… Чим раніше прийде прозріння, тим менше помилок буде скоєно в запалі невігластва… Мрії зобов’язують і обтяжують… Мрії знебарвлюють реальність… А свобода — це відсутність ілюзій… Тепер я це добре бачу…
— Ти в чомусь зневірився?
— У всьому. У щасті, у житті й навіть у смерті.
— І в собі?
— Ні. За шістсот років життя я випробував себе, переконався, що нічим не кращий за інших, і на цьому заспокоївся.
— Ти не любиш себе? — із співчуттям запитав Годвін.
— Люблю. Себе завжди люблять найбільше. Просто мені із собою нудно.
— Тоді чому ти усамітнився?!
— Якщо навіть мені не цікаво із собою, чому ж я повинен цікавити когось стороннього? Я занадто старий, аби вірити в те, що я щось для когось значу.
— Та ти що?! — здивувався Годвін. — За твоєю енциклопедією навчаються у твоїй же Академії! Ледве встигне маля вилупитися з яйця, а вже знає, що Геліодор був видатним ученим і князем!
— Ех, Годвіне, з мене було б досить, якби нащадки просто знали, що я був…
— Ні, я відмовляюся розуміти! — скрикнув Годвін. — Ти що, набиваєш собі ціну? Як ти можеш нехтувати своїми здобутками?!
— Знаєш, малий, я кажу лише те, у чому впевнений. У мене замало залишилося часу, аби витрачати його на вигадування брехні. Я не ціную свої здобутки — будь-хто інший міг би зробити це замість мене.
— Так чому ж не зробив?!
— На все потрібен час.
— І ти міг би дозволити своєму народу згаяти стільки дорогоцінного часу?!
— Ніколи нічого не треба вирішувати за інших.
— Треба, якщо інші не можуть цього зробити!
— Нехай просто живуть. Я завжди чогось прагнув, завжди чогось домагався, завжди щось робив, і мене за це цінять. Розумієш: цінять Академію, енциклопедію, але не мене самого. Драконам байдуже, хто вирішить проблеми — аби тільки вирішили. А найцінніше — це особистість. Особистість у нас не цінять. Наше суспільство ще занадто дике, аби дозволяти кожному бути собою. Любити в істоті не те, чим вона є, а те, чим вона могла б чи хоче бути, — найперша ознака обмеженості.
— Але ж кожен повинен прагнути досконалості.
— Кожен має прагнути зручності для себе — тільки й усього, — Геліодор зітхнув, схилив голову набік і поглянув на праправнука затуманеним оком. — Навіщо ти прийшов? Тільки кажи правду: я ненавиджу брехунів і дурнів!
— Я шукаю філософський камінь, — чесно відповів Годвін.
— Не ти один, — ледь помітно посміхнувся старий. — Але в мене його немає і ніколи не було.
— Як так?! Я був упевнений, що ти його винайшов!
— Я? Яке безглуздя! Навіщо він мені? Щоб зіпсувати вічність на зразок тих небагатьох днів, які подарувала мені природа? — оживився старий дракон.
— Але ж ти живеш так довго!..
— Занадто довго — хотів ти сказати.
— У чому таємниця? Як ти підтримуєш сили?
— Це все вода, — Геліодор вказав на джерельце біля стіни, яке весело дзюркотіло й сипало бризками.
— Жива вода?! — загорілись очі в Годвіна, коли він кинувся до джерельця.
— Певним чином.
— У мене є друг, — пояснив Годвін. — Це мавка, її звати Калина. Для того, щоб урятувати ще одного нашого друга, вона відрізала волосся й перев’язала йому рану. Тепер він здоровий, а вона помирає.
— Від чого? — здивувався Геліодор.
— Від втрати сили. Вона засне назавжди. Я шукаю засіб, щоб її врятувати.
— Я змушений тебе засмутити, Годвіне, — похнюпився старий учений. — Це джерельце — не зовсім те, що ти шукаєш. Це звичайна питна вода — чиста, насичена частками срібла — але звичайна.
— Ти ж казав, що вона жива!
— Я не казав так. А вода, сам знаєш, завжди жива: життя завжди починається з неї.
Годвін важко дихав, заплющивши очі.
— Я ж обіцяв, що повернуся з порятунком…
— Ти обіцяв — ти повернешся! — рішуче мовив Геліодор.
Він повільно встав, потягнувсь і серед безлічі речей, звалених у купу на підлозі, знайшов кришталеву пляшечку. У неї старий дракон набрав води із джерела й подав Годвіну.
— Навіщо це? — Годвін відштовхнув лапу старого.
— Твої друзі вірять тобі?
Годвін, стримуючи ридання, кивнув.
— Ти даси мавці випити цю воду, — увіпхнув пляшечку праправнуку в лапи Геліодор. — Ти скажеш, що це жива вода.
— Я не буду брехати! — захитав головою Годвін.
— Будеш, якщо хочеш врятувати! Слова й віра мають велику силу. Ми помираємо не від хвороб, голоду чи ран, а лише тому, що дозволяємо собі померти. Якщо Калина повірить у можливість порятунку — вона буде жити.
Годвін, не усвідомлюючи як слід, що він робить, поклав пляшечку до своєї торбинки.
— А ти? — запитав він.