Чаротворці - Террі Пратчетт

— Створіння? — перепитав Ринсвінд, який не слідкував за розповіддю.

Креозот простягнув пухку долоню й продекламував:

«Літній палац під гіллям, пляшка вина, буханка хліба, кус-кус з ягням і кабачком, засмажені язики павича, кебаб, шербет із льодом, набір цукерок на візку, і тебе вибираю я,

Співаєш за спиною в Хащах,

А Хащі це...»

Він зупинився і, задумавшись, взяв у руку перо.

— Мабуть, теля таки не підходить, — мовив він. — Ретельно все обдумавши...

Ринсвінд оглянув доглянуту, прямо-таки підстрижену манікюрними ножицями зелень, акуратно розставлене каміння й стіни, які це все оточували. Одна з дівчат йому підморгнула.

— То це і є Хащі? — поцікавився він.

— Мої садівники-декоратори відобразили всі необхідні деталі. Ціла вічність пішла на те, щоб зробити струмочки достатньо звивистими. З надійних джерел мені відомо, що в них закладені дика розкіш і вражаюча природна краса.

— І сила-силенна скорпіонів, — додав Ринсвінд, тягнучись за ще однією медовою паличкою.

— Щодо цього нічого не знаю, — мовив поет. — Скорпіони здаються мені непоетичними. Відповідно до стандартних мистецьких інструкцій, більше пасували б дикий мед і сарана, хоча комахи мені ніколи особливо не смакували.

— Мені завжди здавалося, що сарана, яку споживають люди в якійсь глушині — це плоди якогось дерева, — здивувалася Коніна. — Батько неодноразово розповідав, наскільки вона смачна.

— То це не комахи? — запитав Креозот.

— Навряд.

Сериф кивнув Ринсвінду.

— Тоді можеш їх доїсти, — сказав він. — Бридкі хрумкі створіння, ніколи не розумів, чим вони можуть подобатися.

— Мені б не хотілося здатися невдячною, — сказала Коніна, перекриваючи несамовитий кашель Ринсвінда, — але чому ти наказав привести нас сюди?

— Хороше питання.

Кілька секунд Креозот дивився на неї відсутніми очима, немов намагаючись пригадати, чому вони тут опинилися.

— Ти дійсно досить приваблива молода дівчина, — зауважив він. — На цимбалах часом не граєш?

— А скільки в них лез? — поцікавилася Коніна.

— Шкода, — засмутився сериф. — У мене є одні — спец-замовлення з-за кордону.

— Мій батько навчив мене грати на губній гармонії, — повідомила дівчина.

Губи Креозота беззвучно зарухалися, наче пробуючи цю думку на смак.

— Не те, — зрештою відповів він. — Губна гармонія мало з чим римується. Однак дякую за пропозицію, — він кинув на неї ще один задумливий погляд. — Знаєш, а ти дійсно дуже приваблива. Тобі коли-небудь говорили, що твоя шия нагадує вежу з слонової кістки?

— Ні разу.

— Шкода, — повторив Креозот.

Він порився серед подушок і, діставши маленький дзвіночок, задзвонив у нього.

За мить з-за павільйону виринула висока, похмура постать. Думки цього чоловіка могли б пройти крізь штопор, абсолютно не перекручуючись, а щось у його очах могло б змусити оскаженілого гризуна збентежено зупинитися й повернутися навшпиньках.

На його обличчі було написано, що він — великий візир. Немає сенсу розповідати йому про обман вдів чи ув'язнення вразливих молодиків у печерах з несправжніми коштовностями — нічого нового він не дізнається. Що стосується брудної роботи, то візир, мабуть, написав із неї підручник. Або, що більш імовірно, поцупив його в когось.

На ньому був тюрбан, з-під якого стирчав гостроверхий капелюх. Звісно, також він носив довгі тонкі вуса.

— А, Абріме! — скрикнув Креозот.

— Ваша Високосте?

— Мій великий візир, — відрекомендував сериф.

«Я так і думав», — сказав собі Ринсвінд.

— Ці люди — для чого ми привели їх сюди?

Візир покрутив вуса так, наче вирішив позбавити права викупу заставної ще одну дюжину боржників.

— Капелюх, Ваша Високосте, — сказав він. — Капелюх, якщо пригадуєте.

— А, точно. Неймовірно. Куди ми його поділи?

— Заждіть, — поспішно перебив Ринсвінд. — Цей капелюх... він же не такий потріпаний, гостроверхий, обвішаний цілою купою непотребу? Типу мережива й всяких камінчиків, і... — він завагався й уточнив: — Ніхто ж не намагався його надягнути?

— Він заздалегідь попередив, щоб ми навіть не думали про це, — сповістив Креозот. — Тож Абрім наказав одному з рабів приміряти капелюх. Раб повідомив, що від цього в нього розболілася голова.

— Також капелюх сповістив, що незабаром прибудете ви, — сказав візир, — тому я... точніше, сериф подумав, що ви зможете розповісти нам більше про цей неймовірний артефакт?

Існує тон голосу, відомий як питальний; саме його використовував візир. Ледь помітна різкість у його словах свідчила про те, що якщо він не дізнається про капелюх щось нове в найкоротший термін, Ринсвінду судилося пережити цілий ряд різноманітних заходів, у яких активно використовуватимуться слова на кшталт «розжарений до червоного» і «ножі». Усі великі візири говорять подібним тоном. Мабуть, десь існує школа, де такому вчать.

— Боженьку, я такий радий, що ти його знайшов, — зрадів Ринсвінд. — Це капелюх аргхгрхгх...

— Прошу? — відізвався Абрім, подаючи сигнал кільком вартовим, які вешталися неподалік. — Я не почув, що ти сказав після того, як юна леді, — він вклонився Коніні, — зацідила тобі ліктем у вухо.

— Гадаю, — ввічливо, але твердо сказала Коніна, — краще вам відвести нас до нього.

Минуло п'ять хвилин, і капелюх, що спочивав на столі в скарбниці серифа, озвався невдоволеним голосом:

Нарешті. Що вас затримало?

У цю мить, коли Ринсвінд з Коніною ось-ось могли стати жертвами жорстокого нападу, Койн збирався виступити з промовою про віроломство перед усіма чарівниками, які скулилися від жаху, а Диск майже підкорився магічній диктатурі — саме час звернутися до проблематики поезії й натхнення.

Наприклад, сериф, який сидів у своїх розкішних Хащах, щойно перегорнув свій зошит із поезією, щоб перечитати такі строфи:

Прокинься! Адже ранок в чашку дня упав,

Впустивши ложку, всі зірки перелякав.

І зітхнув, оскільки розжарені до білого рядки, що розпалювали його розум, ніколи не виходили такими, як він уявляв.

Насправді вони й не могли вийти такими.

Дуже шкода, однак таке трапляється повсякчас.

У всіх багатовимірних світах мультивсесвіту усім відомий незаперечний факт, що всі дійсно значущі відкриття здійснюються в коротку мить натхнення. Звісно, цьому передують години тяжкої праці, але все вирішує вигляд, наприклад, падіння яблука, киплячого чайника або води, що переливається через край ванни. Щось клацає в голові спостерігача, і все стає на свої місця.