Чаротворці - Террі Пратчетт

— Я не вмирала, — заявила Коніна. — Гадаю, таке я б точно не забула. Крім того, у моїй уяві рай геть не такий, — вона критично оглянула жінок, які розляглися на подушках. — Цікаво, хто їх стриже?

Кінчик шаблі кольнув у її поперек, і Коніна з Ринсвіндом вирушили пишно оздобленою доріжкою до невеличкого павільйону, вкритого куполом й оточеного оливковими деревами. Дівчина нахмурилася.

— Та й шербет я не люблю.

Ринсвінд на це не відреагував. Він був зайнятий дослідженням власного душевного стану, і те, що він побачив, не особливо підбадьорювало. У чарівника виникло погане передчуття — схоже, він починав закохуватися.

Він розпізнав усі симптоми: спітнілі долоні, відчуття жару в шлунку, загальне відчуття того, що шкіра на його грудях перетворилася на натягнуту гуму. Кожного разу, коли Коніна зверталася до нього, йому здавалося, що хтось заганяє йому в хребет розпечену сталь.

Ринсвінд зиркнув на Багаж, що стоїчно тупотів поруч із ним, і розпізнав у нього такі самі симптоми.

— І ти теж? — запитав він.

Можливо, це була лиш гра світла на пощербленій кришці Багажа, але на хвильку Ринсвінду здалося, що той став червонішим, ніж зазвичай.

Звісно, між мудрою грушкою та її власником встановлюється доволі дивний ментальний зв'язок... Ринсвінд похитав головою. Однак це пояснювало, куди зникла колишня недоброзичливість Багажа.

— З цього нічого не вийде, — сказав чарівник. — Розумієш, вона жінка, а ти, ну, ти... — він зупинився. — Ну, чим би ти не був, ти дерев'яний. Нічого не вийде. Люди пліткуватимуть.

Ринсвінд обернувся й зиркнув на вартових у чорному, що його супроводжували.

— А ви чого витріщилися? — суворо буркнув він.

Багаж підкрався до Коніни бочком і впритул слідував за нею, поки дівчина не вдарилась об нього щиколоткою.

— Відвали! — гаркнула вона, копнувши Багаж ще раз, — цього разу навмисно.

Його обличчя нечасто щось виражало, однак зараз у його погляді вгадувалося крайнє обурення від того, що дівчина його зрадила.

Павільйон попереду них був оздобленою коштовним камінням будівлею, що мала форму цибулини й спиралася на чотири колони. Усередині валялася купа подушок, на яких лежав доволі товстий чоловік середнього віку в оточенні трьох жінок. На ньому була пурпурова накидка, заткана золотою ниткою. Жінки, наскільки міг судити Ринсвінд, демонстрували, що за допомогою шести кришок від невеличких каструль і кількох ярдів гардини можна створити практично все, хоча — Ринсвінд здригнувся — їх явно забракло, щоб нормально вдягнутися.

Чоловік, здавалося, щось писав. Він зиркнув на них.

— Ви часом не знаєте непоганої рими до слова «я»? — дещо роздратовано буркнув він.

— Паля? — запитав Ринсвінд. — Земля?

— Теля? — з удаваним захопленням запропонувала Коніна.

Чоловік завагався.

— Теля, якщо чесно, мені подобається. Телята розкривають перед нами безліч можливостей. Теля, мабуть, підійде. До речі, візьміть собі подушки. Скуштуйте шербету. Чого встали, як стовпи?

— Це все мотузки, — зізналася Коніна.

— А в мене алергія на холодну сталь, — додав Ринсвінд.

— Леле, яка нудьга, — товстий чоловічок плеснув у долоні, так густо внизані перснями, що цей звук прозвучав більше схожим на дзвін.

Двоє вартових хутко виступили вперед, перерізали мотузки, після чого весь батальйон зник, хоча Ринсвінд гостро відчував погляд кількох дюжин пар темних очей, які спостерігали за ним з найближчих кущів. Тваринний інстинкт підказував, що хоча вони й опинилися на самоті з Коніною і товстуном, будь-який агресивний рух з його боку може раптово перетворити цей світ на доволі неприємне місце, сповнене гострого болю. Ринсвінд старався випромінювати спокій і неймовірну приязнь. А також силкувався підібрати правильні слова.

— Ну, — наважився він, оглядаючи парчеві запони й вишукані подушки, обшиті золотом, — непогано ти тут облаштувався. Твій дім... — Ринсвінд задумався, намагаючись підібрати найвлучніший опис, — це просто диво рідкісної вишуканості.

— Людина прагне до простоти, — зітхнув товстун, продовжуючи енергійно писати. — Що вас сюди привело? Звичайно, я завжди радий зустрічі з товаришами-любителями поетичної музи...

— Нас сюди привели, — пояснила Коніна.

— Чоловіки з шаблями, — додав Ринсвінд.

— Чудові хлопці, намагаються тримати себе у формі. До речі, не бажаєте?

Він клацнув пальцями, подаючи знак одній із дівчат.

— Ні, ем, не зараз, — запротестував Ринсвінд, але вона просто принесла тарелю з якимись золотисто-коричневими паличками й соромливо подала йому.

Він узяв одну й спробував.

Вона була чудовою — солодкою, хрумкою, з присмаком меду. Ринсвінд узяв ще дві.

— Вибачте, — звернулася Коніна, — але хто ви? І де це ми?

— Мене звати Креозот, сериф Аль Халі. А це мої Хащі. Старався зі всіх сил.

Ринсвінд подавився медовою паличкою.

— Невже той Креозот, який «настільки багатий, як Креозот»? — запитав він.

— То був мій любий батечко. Я ж, якщо чесно, набагато заможніший. Коли в людини сила-силенна грошей, боюся, досягнути простоти важкувато. Стараюся зі всіх сил, — зітхнув він.

— Чому б не спробувати роздати багатство бідним? — запропонувала Коніна.

Він знову зітхнув.

— Це не так просто, ти ж знаєш. Ні, доводиться досягати малого значними засобами.

— Але послухай, — залопотів Ринсвінд, обсипаючи все навкруги крихтами палички, — кажуть, що все, до чого ти торкаєшся, перетворюється на золото.

— Це б дещо ускладнило ходіння в туалет, — життєрадісно заявила Коніна. — Вибачте.

— Про мене розповідають і таке, — відповів Креозот, роблячи вигляд, що нічого не чув. — Це так втомлює. Наче заможність чогось вартує. Справжні багатства зберігаються в скарбницях літератури.

— Той Креозот, про якого розповідали мені, — повільно продовжила Коніна, — був головою банди, ну, божевільних убивць. Справжніх асасинів, які вселяли страх у жителів всієї серцесвітної Хапонії. Не майте це за образу.

— А, ну так, мій любий батечко, — мовив Креозот-молодший. — Це були гашишими[18]. Свіжа ідейка, але далеко не ефективна. Тому ми найняли Душогубів.

— Ага. Названих на честь якоїсь релігійної секти, — знаюче додала Коніна.

Креозот уважно подивився на неї.

— Ні, — повільно промовив він. — Гадаю, не через це. Мабуть, ми назвали їх так, бо вони здатні одним ударом проломити людині череп. Справжнє жахіття.

Сериф підняв пергамент, на якому писав раніше, і продовжив:

— Я прагну вести розсудливіше життя, тому й перетворив центр