Танок драконів - Джордж Мартін

І тоді сліз було вже не спинити. Вони обпалювали щоки, як кислота. Серсі пронизливо зойкнула, однією рукою затулила груди, другу поклала на міжніжжя, й побігла, розштовхуючи бідарів, а потім неслухняними ногами подерлася на пагорб. На півдорозі вона спіткнулася й упала, підвелася, за десять ярдів упала знову. Коли спам’яталася, то лізла навкарачки, як собака, а добрі люди Королівського Причалу реготали, улюлюкали і плескали в долоні.

Аж раптом юрма розступилася й наче розчинилася, і перед Серсі постала замкова брама й шерега списників у золочених напівшоломах і малинових плащах. Серсі почула знайомий непривітний голос дядька, який роздавав накази, й побачила обабіч нього білі постаті: до неї йшли сер Борос Блаунт і сер Мірин Трант у білих кірасах і сніжних плащах.

— Мій син,— скрикнула Серсі.— Де мій син? Де Томен?

— Не тут. Син не повинен бачити материної ганьби,— різко промовив сер Кеван.— Накиньте щось на неї.

І ось уже над нею зігнулася Джоселін, закутуючи її в м’яке і чисте зелене вовняне покривало, щоб прикрити наготу. Над ними нависла тінь, затуляючи сонце. Королева відчула, як під її тіло ковзнула холодна криця — дві велетенські латні рукавиці підняли її з землі в повітря з такою легкістю, з якою вона сама піднімала Джофрі, коли він був ще немовлям. «Велет,— подумала Серсі, відчуваючи запаморочення, поки той, ступаючи широким кроком, ніс її до прибрамної. Вона чула, що на безбожних диких просторах за Стіною ще трапляються велети.— Це ж просто казки. Я сплю і мені це сниться?»

Ні. Її рятівник був реальний. Вісім футів на зріст, а може, й вищий, з ногами дебелими, як два дерева, він був широкий у грудях, як кінь-тягловик, а плечі дали б фору і волу. Лати на ньому були сталеві, вкриті білою емаллю — ясною, як дівочі сподівання, а під ними виднілася позолочена кольчуга. Обличчя ховалося під великим шоломом. З гребеня звисало сім шовкових стрічок у веселкових кольорах Віри. На плечах розмаяний плащ був пристебнутий парою золотих семикутних зірок.

Білий плащ.

Сер Кеван виконав свою частину угоди. Томен, її дорогоцінний хлопчик, призначив її заступника у королівську варту.

Серсі й не помітила, звідки з’явився Кайберн, але він знагла опинився поруч — намагався не відставати від широких кроків її заступника.

— Ваша світлосте,— заговорив він,— як добре, що ви повернулися. Маю честь представити вам нового члена королівської варти. Це сер Роберт Дужий.

— Сер Роберт,— пошепки повторила Серсі, поки її заносили через браму.

— З ласки вашої світлості, сер Роберт узяв священну обітницю мовчання,— мовив Кайберн,— Він заприсягнувся, що не промовить і слова, поки не помруть усі вороги його світлості, а зло не виженуть за межі королівства.

«Так,— подумала Серсі Ланістер.— О так».

Тиріон

Гора пергаментів була височенька. Поглянувши на неї, Тиріон зітхнув.

— Я так зрозумів, що ви всі тут побратими. Оце така у вас любов між братами? Де довіра? Де дружба, ніжна турбота, глибока прихильність, знайома тільки людям, які разом воювали і проливали кров?

— На все свій час,— сказав Брунатний Бен Плам.

— Потому як підпишеш,— докинув Каламар, нагострюючи перо.

Каспоріо Кмітливий поклав долоню на руків’я меча.

— Якщо хочеш почати проливати кров просто зараз, я радо тобі допоможу.

— Як мило з вашого боку,— озвався Тиріон.— Але не варто.

Поклавши перед Тиріоном пергаменти, Каламар вручив йому перо.

— Ось атрамент. Зі Старого Волантиса. Тримається довго, як справжнє мейстерське чорнило. Тобі лишається тільки підписати й передати аркуші мені. Решту я зроблю сам.

Тиріон криво посміхнувся.

— Можна спершу прочитати?

— Як хочеш. Усі вони приблизно однакові. Окрім тих, що насподі, але до них ми ще дійдемо.

«Ще б пак». Для більшості людей вступ у загін нічого не коштує, але Тиріон не належить до більшості. Вмочивши перо в каламар, він нахилився над пергаментом, але, завагавшись, підвів очі.

— Мені як краще підписатися — Йолло чи Гугор Гілл?

Брунатний Бен примружив очі.

— Тобі як краще — повернути тебе спадкоємцям Єзана чи просто відрубати тобі голову?

Розсміявшись, карлик підписав пергамент: Тиріон з дому Ланістерів. Передаючи його Каламарю, він погортав усю пачку.

— Скільки їх тут... п’ятдесят? Шістдесят? А я думав, середніх синів п’ятсот.

— Зараз п’ятсот тринадцять,— сказав Каламар.— Коли запишешся ти, буде п’ятсот чотирнадцять.

— То розписку отримає тільки кожен десятий? Щось це не дуже справедливо. Я гадав, у вільних загонах ви порівну ділите все,— мовив Тиріон, підписуючи черговий аркуш.

— О, ми ділимо все,— хихикнув Брунатний Бен.— Але не порівну. Середні сини дуже схожі на звичайну родину...

— ...а в кожній родині не бракує дурників,— Тиріон підписав чергову розписку. Пергамент із хрускотом ковзнув до скарбничого.— У глибинах Кичери Кастерлі є камери, де батько ховав наших найбезнадійніших.

Він укотре вмочив перо в чорнило. «Тиріон з дому Ланістерів»,— нашкрябав він, обіцяючи виплатити пред’явнику розписки сто золотих драконів. «З кожним розчерком пера я біднішаю... точніше, я біднішав би, якби й так не був жебраком». Одного дня він, можливо, пошкодує про ці підписи. «Але не сьогодні». Подмухавши, щоб підсохло чорнило, він штовхнув пергамент до скарбничого і підписав наступний. І наступний. І наступний. І наступний.

— Ви мене глибоко ображаєте, щоб ви знали,— говорив він, водночас ставлячи підписи.— У Вестеросі слово Ланістера — на вагу золота.

— Тут не Вестерос,— знизав плечима Каламар.— На цьому боці вузького моря ми всі обіцянки оформлюємо письмово.

Коли до нього потрапляв черговий аркуш, він посипав підпис дрібнесеньким пісочком, щоб промокнути зайве чорнило, струшував пісок і відкладав розписку.

— Боргові зобов’язання, записані на вітру, частенько... забуваються, скажімо так.

— Нас це не стосується,— підписав Тиріон черговий аркуш. Він уже увійшов у ритм.— Ланістер завжди сплачує свої борги.

— Ага,— хихикнув Плам,— але слово перекупного меча нічого не важить.

«Твоє так точно,— подумав Тиріон,— і дяка богам за це».

— Це правда, але я не стану перекупним мечем, поки не підпишу ваш контракт.

— Чекати лишилося недовго,— сказав Брунатний Бен.— Одразу після розписок.

— Ще швидше танцювати я не можу.

Тиріонові кортіло розреготатися, але це спаскудить усю гру. Плам розважався, й Тиріон не хотів псувати йому забаву. «Нехай собі думає, що