Танок драконів - Джордж Мартін

Дзвони на вежі співали, скликаючи городян стати свідками її ганьби. Великий септ Бейлора був повен вірян, які прийшли на ранішню службу, і їхні молитви відлунювали від склепіння, та коли з’явилася процесія, запала нагла тиша й усі очі втупилися в королеву, яка прямувала проходом, проминаючи те місце, де після вбивства поклали її лорда-батька в усій пишноті. Серсі проминала людей, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Босі підошви ляскали по холодній мармуровій підлозі. Вона відчувала на собі очі. І Семеро за олтарями, здавалося, теж проводжають її поглядом.

У залі світильників на прихід королеви очікувала дюжина Воїнових синів. За плечима у них звисали веселкові плащі, а на гребенях великих шоломів поблискували у сяйві світильників кристали. Кіраси в них були срібні, відполіровані до дзеркального блиску, але під ними, знала Серсі, всі вони були у волосяницях. Мигдалеподібні щити всі мали однаковий герб: кришталевий меч, який сяє в темряві,— давній символ ордену, прозваного простолюдом Мечами.

Капітан опустився перед королевою навколішки.

— Можливо, ваша світлість пригадує мене. Я — сер Теодан Твердий, і його світлість доручив мені командувати вашим почтом. Ми з братами безпечно проведемо вас через місто.

Серсі перевела очі на чоловіків позаду нього. А ось і він — Лансель, її двоюрідний брат, син сера Кевана, який колись клявся її любити, поки не вирішив, що богів він любить більше. «Мій рідний зрадник». Вона його не забуде.

— Підведіться, пане Теодане. Я готова.

Лицар підвівся, обернувся, підніс руку. Двоє з його вояків підійшли до високих дверей і штовхнули стулки, й Серсі випірнула на свіже повітря, кліпаючи від сонця, наче кріт, який виповз із нори.

Віяв поривчастий вітер, і поділ ряси почав літати й ляскати її по ногах. У ранковому повітрі відчувалися знайомі запахи Королівського Причалу. Серсі вдихнула дух кислого вина, свіжого хліба, тухлої риби й нічних горщиків, а ще диму, і поту, і кінської сечі. Жодні квіти ніколи не пахнули так солодко. Горнучись у рясу, Серсі зупинилася нагорі мармурових сходів, і навколо неї вишикувалися Воїнові синове.

Зненацька їй пригадалося, що вона вже колись стояла на цьому місці — того дня, коли лорд Едард Старк позбувся голови. «Цього не мало статися. Джоф повинен був дарувати йому життя й відіслати його на Стіну». Опісля лордом Вічнозиму мав стати його старший син, а Санса залишилася б на Королівському Причалі як заручниця. Вейрис і Мізинчик погодили умови, і Нед Старк проковтнув свою дорогоцінну гордість і зізнався в державній зраді, щоб урятувати свою пустоголову донечку. «Я влаштувала б Сансі гарний шлюб. З кимсь із Ланістерів. Не з Джофом, звісно, але підійшов би Лансель або один з його молодших братів». Пітир Бейліш хотів сам одружитися з дівчиною, але ж це, звісно, неможливо: надто низького він походження. «Якби тільки Джоф зробив так, як йому казали, Вічнозим не пішов би війною, а з Робертовими братами батько розібрався б».

Натомість Джоф наказав відрубати Старкові голову, а лорд Слінт і сер Ілін Пейн поквапилися виконати наказ. «Це було просто тут»,— подумала королева, роздивляючись це місце. Джанос Слінт підняв голову Неда Старка за чуприну, кров ринула на сходи, і все — вороття немає.

Ці спогади здавалися дуже далекими. Джофрі мертвий, і всі Старкові сини також. Навіть батька вже немає. А вона знову стоїть на сходах Великого септу Бейлора, та тільки цього разу це на неї витріщається натовп, а не на Едарда Старка.

Велика мармурова площа була така сама переповнена, як і в день смерті Старка. Куди не глянь, королева всюди бачила очі. У натовпі, здається, була однакова кількість чоловіків і жінок. Дехто тримав на плечах дітлахів. Жебраки і злодії, шинкарі і крамарі, дубильники і конюші, лицедії і дешеві повії — усі покидьки прийшли повитріщатися на приниження королеви. З натовпом змішалися бідарі — брудні й неголені, озброєні списами й топорами і вдягнені в розрізнені пощерблені лати, іржаві кольчуги, потріскану дублену шкіру й домоткані сюрко, вибілені та прикрашені семикутною зіркою Віри. Обшарпана армія верховного горобця.

Якась часточка Серсі й досі мріяла, щоб з’явився Джеймі й урятував її від цієї ганьби, але її близнюка ніде не було. Не було і дядька. Це її не здивувало. Під час останнього візиту сер Кеван висловився ясно: її ганьба не повинна заплямувати Кичеру Кастерлі. Леви з нею сьогодні не підуть. Це випробування її і тільки її.

Праворуч від Серсі стояла септа Юнелла, ліворуч — септа Моель, а позаду — септа Сколера. Якщо королева почне втікати чи впиратися, три гаргари знову затягнуть її в септ, і цього разу вона вже точно ніколи не вийде з камери.

Серсі підвела голову. Ген за площею, за морем жадібних очей, роззявлених ротів і брудних облич, на тому боці міста височів удалині Ейгонів пагорб, і в світлі ранкового сонця зарум’янилися вежі й зубчасті стіни Червоної фортеці. «Не так уже й далеко». Щойно Серсі досягне брами, найгірше вже буде позаду. Їй знову повернуть сина. Повернуть її заступника. Дядько пообіцяв. «Томен чекає на мене. Мій маленький король. Я зможу. Я мушу».

Септа Юнелла ступила наперед.

— Ось перед вами грішниця,— оголосила вона.— Це Серсі з дому Ланістерів, королева-вдовиця, мати його світлості короля Томена, вдова його світлості короля Роберта, яка вчинила страшний гріх підману і перелюбу.

Праворуч від королеви ворухнулася септа Моель.

— Ця грішниця сповідалася у своїх гріхах і молить прощення й відпущення. Його святість наказав їй довести своє каяття, відкинувши гордість і явившись перед добрими містянами в такому вигляді, в якому її створили боги.

Закінчила промову септа Сколера.

— І тому ця грішниця виходить до вас зі смиренним серцем, вільна від секретів і таємниць, гола перед очима богів і людей, щоб почати ходу спокути.

Серсі був рік, коли помер її дідусь. І першим ділом батько, ввійшовши у права, викинув з Кичери Кастерлі дідусеву захланну низькородну коханку. З неї зірвали шовки й оксамити, якими обдаровував її лорд Тайтос, і всі коштовності, які вона брала сама, й відіслали на вулиці Ланіспорту голяка, щоб увесь Захід бачив, хто вона така насправді.

Хоча Серсі на той час була занадто маленька, щоб бачити це все на власні очі, зростаючи, вона чула перекази про це з вуст праль і гвардійців, які були при цьому. Вони розповідали, як та жінка плакала й просилася, як вона чіплялася за одяг, коли їй звеліли роздягнутися, як марно намагалася затуляти перса й