Сплетіння долі - Аріна Спел

Тихий щебіт пташок, прохолодне повітря, що входило крізь відчинене вікно, гаряче тіло підміною, яке я обплела руками й ногами. Ранок був чарівний. Вчорашня ніч залишилася десь позаду, загубилася у солодкій млості. 

-Прокинулася?

-Не зовсім.

-Як почуваєшся?

-Краще.- після короткої паузи додала.- Не залишай мене більше. 

-Залишиш тебе. Тільки око відвів, як ти вже при смерті. Більше саму ніде не відпущу, що б ти там не вигадувала, як аргумент. Що сталося? Невже омолодження забрало стільки сил? 
-Ні. - коротко переповіла минулі події. 
Він слухав мовчки, лише сильніше стискав в обіймах.

-Знаєш що найгірше? - спитав мене.- Я нічого не зможу зробити йому. Навіть слова сказати.

-Не переймайся, все вже в минулому. Він не посміє. А ти де був? 
-Про це пізніше. Твій знак ледве жевріє. Треба терміново виправляти ситуацію. Хтось, вчора відчайдушно спокушав мене у ванній кімнаті.

-Так вже й відчайдушно. Просто спитала, та й по всьому. 

-Все в тебе просто. А я ледь не збожеволів. 
Підхопив мене на руки й поніс в душ. Тепла вода лилася по тілу. Він наніс мило й почав дбайливо втирати. Спину, живіт. Я була в передчутті, але найінтимніших місць він не торкався. Почав намалювати волосся, масажуючи шкіру голови. 
В середині вже все палало. Всі відчуття зосередилися внизу живота. Але я терпіла, обперлася руками об кахель, тихо стогнучи.

-Моя слухняна дівчинка.- прошепотів на вушко, вкриваючи поцілунками. Він стояв зі спини . Провів рукою по шиї.- Може досить? М? Знак вже палає.

Виріши помучити ? Дражнишся? В цю гру можна грати в двох.

Я вигнулася в попереку. Вперлася сідницями в його збудження. Він аж зашипів.

-Ну якщо досить, то не буду сперечатися. Як ти там казав, слухняна дівчинка?

Його намилені руки накрили мої груди. Поштовх і він в мені. Неквапливі рухи ставали все різкіші. Наші стогони, биття тіл. Коли його рука накрила мій клітор, декілька рухів і насолода розтеклася по тілу. За мною послідував і він. 
-Я розчинився в тобі. Кохаю тебе.

-І я люблю тебе.

Отак би залишитися в цьому моменті. Зупинити життя. Проживати один єдиний день. З ним.

Ми вибралися в сад. Адам сидів, а я лежала на траві, поклавши голову йому на коліна. Він перебирав моє волосся. 

-Твоя черга. Розповідай. Ти обіцяв.- перервала я нашу ідилію.

Він мовчав. Дивився в далечінь і мовчав. 
-Сподіваюся, ти допоміг втекти бідолашним рабам, а не стирчав ці три дні у коханки? Твій вираз обличчя наштовхує мене на дурні думки. 
-Що? Ти знаєш про втечу? Про те, що я причетний?

-Ти ж не вважаєш мене повною дурепою? Жандарми приходили. Питали про тебе. Я сказала, що ти в кімнаті, ніде не виходив. Думаю, зможеш спробувати ще раз. Хоч і дуже хвилююся за тебе. Та справа варта ризику. Я чула, що відбувалося з бідолашним. І памʼятаю яким зустріла тебе. 
Адам зафіксував моє обличчя у долонях. Подивився пильно у вічі:

-Ти чужа душа? Так? Я правий?

-Бачиш, які ми обоє кмітливі. 

-Чому мовчала? 
-Спочатку не довіряла, потім ніяк не могла наважитись зізнатися . 
-Це пояснює все. Я мав би здогадатися набагато раніше. 

-Не переймайся. Вистачить в нашій сім’ї і одного розумного. 
-Це ти зараз на себе натякаєш?- спитав мене з насупленими бровами, а потім почав лоскотати, вкриваючи поцілунками. 

Коли буря емоцій вщухла, я мусила сказати про те, що не наважилася вчора:

-Король поклав мені ультиматум- слова давалися важко, як ніколи.- за півроку я маю вийти заміж.

Адам зблід. Судомно втягнув повітря.

-Значить насолоджуватимусь часом, що в нас залишився. А потім ти продаш мене на якісь плантації. Я не дивитимусь на тебе поряд з іншим. Я не зможу.

-Розум, бачу, дійсно не найсильніша твоя сторона. Ми втечемо. Ти ж знаєш шлях.

-І ти підеш на це? Втратиш все?

-Все, це що? Будинок? Статки? Не ображай мене так думаючи про мене. Ніби це може зрівнятися з тобою.

-Невже ти реальна? Невже моє щастя реальне? Ти не маришся  мені, моя «чужа душа»?

-Маєш змогу переконатися.

Він вщипнув мене. 
-Дурню, щипати треба себе в такому випадку.

-Тоді я переконаюся в інший спосіб.

Вмить я лежу, притиснута чоловічим тілом. Таким гарячим, таким бажаним.