Сплетіння долі - Аріна Спел

Я не могла опиратися його силі. 
Барт потягнув мене до ліжка, почав хаотично задерати спідницю.
В пориві відчаю смикнула з нього енергію. Це був ніби ковток брудної, застояної води. Вона полилася в моє тіло отрутою. Але бажаного результату досягла. Він відсахнувся. В його очах плескався  страх.

-Що ти коїш?

-Не наближайся. Я витягну все до дна. Вбʼю тебе.

-Не посмієш.

-А ти спробуй, перевір. 
Він заметався по кімнаті, як поранений звір. 
-Божевільна!!! Що ти коїш. Я думав, ти набиваєш собі ціну. Ти так змінилася. Я не впізнаю тебе.

-В чому, тоді, проблема? Дай мені спокій. Облиш. Переключися на когось іншого. Та ж Астрід, здається, не проти. 
-Не можу. Ніби причарувала. Тільки про тебе й думаю. .

-Ці слова, я мріяла почути раніше. Зараз вони марні. 
-Але ж в тебе нікого нема. Я дізнавався. Невже тобі не потрібен чоловік? Я ж маю серйозні наміри. 

-Потрібен. В мене, завдяки тобі, є лише півроку, щоб визначитися. Але тобі не раджу потикатися. Добрим не скінчиться.

Він ще буравив мене поглядом. Стискав вилиці. Врешті, розвернувся й пішов геть.

А я осіла, бо трималася з останніх сил. Замість того, щоб підживитися від нього, коли забрала силу, я слабшала. Ніби отрута розтікалася моїми венами. До дому. Потрібно терміново повертатися. До Адама. 
Написала записку з вибаченнями, байдуже як це зараз виглядає, і відправила служницю винайняти екіпаж за будь-яку ціну. Якщо вирушу зараз, до ранку буду вже на місті. 
Швидкі збори, метушня. Добре, хоч нікого не зустріла по дорозі, і ось я в кареті. 
Чого так кепсько? Здається, навіть дихати важкувато. 
В ночі вдалося трішки подрімати, та спати в дорозі те ще задоволення. Коли доїхали було геть розбита і знесилена. 
-Адаме.- крикнула, входячи в будинок.- Агов. 
Тишина. Ні звуку. Може ще в ліжку, година рання. Подумала про те, як зараз зайду до нього, обніму, притулюся до такого сонного й гарячого. На вшпиньках  підійшла до  нашої кімнати, тихенько, щоб не розбудити, відчинила двері, але його там не було. Пусто. Мабуть, ночує в себе, поки мене нема. Та серце вже нило по недоброму. 

Його не було і там. Ба більше, таке враження, що він не ночував вдома. Ліжко ніхто не чіпав. Ні тут, ні в нас. 
Так, рано панікувати. Мало що могло статися. Може справи якісь, провідати когось потрібно. 
Чиєсь бурмотіння під вікном вивело мене з роздумів. Стефан. Старий мав таку звичку, розмовляти з рослинами, коли порався в саду. Він може щось знати. Швидко побігла на двір.

Година була рання, сонце ледь зійшло. 
-О, піні.Добро ранку.-побачив він мене. - Ви ж мали повернутися лише завтра. Щось трапилось?

-Нічого, закінчила справи раніше. А де Адам? Не можу знайти.

-Не знаю. Не бачив.- його погляд блукав, очі бігали, уникаючи контакту зі мною. Він бреше. Але чому?

-Може казав щось? Може треба відлучитися? Побачитися з кимось.

-А , так-так, пригадую. Хтось з родичів у місті. Зустрілися, заговорилися, не захотів пізно повертатися, от і заночував. Не ображайтеся. Ми думали вас не буде . 
Бреше. Знову. Кепський з нього брехун.

-Добре, як прийде, перекажіть щоб знайшов мене.- вдала, що повірила. 
Внутрішньо заспокоювала себе, що все гаразд, що треба трішки зачекати. Прочуханку я йому, все таки влаштую. Нехай вибачається потім. Він це вміє. Дурнувата посмішка засяяла на моєму обличчі. 

Час йшов. Мені ставало лише гірше. Слабкість, втома. Хотілося спати. На відміну від попередніх разів, коли після втрати енергії , я поступово відновлювалася, тут було все навпаки. 
 З хворобливої дрімати мене вивів стукіт в двері. 

-Леді, - переляканим голосом причитала служниця.- до вас відвідувачі. Жандарми. 

-Жандарми? Які жандарми? Що їм треба взагалі?- голова й так тріщала. Ще й ця новина.

-Не знаю. Вимагають зустрічі з вами.

-Кажи, спущуся за десять хвилин. 
Тривога, яка поки що плескалася лиш на дні, почала розгортатися , затоплювати мене повністю. 

Постоявши біля дзеркала, тренуючись тримати байдужий вираз обличчя, зібравши всю свою волю в кулак, я спустилася в низ. 
-Панове, чим завдячую?- двоє кремезних чоловіків стояло в холі.

-Доброго дня, леді.- звернувся, той , що старше на вигляд, мабуть і за званням . - обходимо всі будинки. Сталося нечуване. У ваших сусідів, втекли четверо рабів. Одна сімейна пара і двоє молодят.Ще вчора ввечері. У вам вас ніхто не зникав?

-Ні, мій раб на місті.

-Розумієте, ваш раб з колишніх вільних. Він знає місцевість. Самі б вони не змогли нікуди піти. От ми і подумали, може він в змові з ними? Ви певні що він в дома? Ми можемо його побачити?

-Я вірно розумію, мого слова не достатньо? 
-Ні, що ви? Якщо ви так кажете , ніхто не вправі сумніватися. Підпишіть тоді протокол, що ви ручаєтесь за нього і особисто проконтролюйте ситуацію. Якщо він зникне найближчим часом, то зобовʼязуєтесь повідомити про це. Сподіваюся, ви розумієте серйозність ситуації?

-Якщо зараз був натяк, що я покриваю раба!! то не раджу так ображати мене. Де там ваші папери.

Підійшла до столу, поклала підпис. Не знаю звідки взялися сили, але мої руки не тремтіли. 

-Все? - якомога жорсткіше спитала я.

-Так, до зустрічі.- була мені відповідь.

-До якої ще зустрічі. Не тріпайте мені нерви. Йдіть, панове, йдіть.

Коли зачинилися двері я так і продовжувала стояти. 
Адам втік. Покинув мене. Вибрав свободу. Мені б ненавидіти його, а на томість лише пустота….

Я прирекла себе на загибель , поручившись за нього. Коли правда спливе, хто зна, що буде зі мною. Може й не стратять, бо мій дар має високу ціну, та цяцькатись зі мною не буде ніхто. Чому я так зробила? А чи могла інакше? Якби зараз видала, його оголосили б в розшук. Його фоторобот був би розісланий по всіх містах. А так він має шанс здійснити, те що задумав. Навіть якщо в цей задум входила свобода, а не я.

Ледве доплентавши до ліжка я впала, повністю знесилена. 
Дійсність  вперемішку з маренням поглинули мене. Біль поступово наростав. Я раділа безтямству, в якому нічого не відчувала. Адам покинув мене. Адам втік. 
Він зʼявлявся мені в дивних видіннях, де тримав за руку маленьку дівчинку. Дивився на неї сповненим любовʼю поглядом. Був щасливий. В нього все буде добре. В нього все буде добре.…