Брамник - Марина та Сергій Дяченко
Пшеничні колоски були зім’яті, поламані, понівечені. Зерно з них висипалося на землю.
— Вони наслали на нас град! Вони чаклуни й чорнокнижники! Запитайте в них, чому їхні поля вціліли, а наші всі загублені!
— Запитайте… — хором загула юрба.
— Чому хмара обійшла їхні угіддя стороною? Чому ми повинні тепер умирати з голоду?
— Чаклуни! Чаклуни! — кричали розлючені, почорнілі від ненависті люди.
Майдан посеред селища був оточений вицвілими, похиленими парканами, під якими розкошувала буйна кропива людського зросту. Оратор стояв на величезній діжці посеред площі, затягнутий паском упоперек круглого живота, сам схожий на діжку з одним обручем. Односельці його, котрі понесли за один день нечувані збитки, юрмилися навколо, наступаючи одне одному на ноги та горлаючи:
— Чаклуни! Бджолярі — чаклуни!
Людина на діжці підняла руку:
— Хіба ми не знали цього раніше? Хіба бджолярі не купалися в достатку тоді, коли ми ниділи в злиднях? Хіба не вмер синок вугляра, покусаний їхніми бджолами на смерть?
— Правда! — тонко вигукнув жіночий голос. — Свекруха купила в них розмальований горщик, поїла з нього й отруїлася!
— А не треба було купувати, — відгукнулася інша, — усі знають, що їхні горщики отруєні!
— Чаклуни! — божевільно заволали люди на площі.
Руал стояв у юрбі, безпорадно озирався, не розуміючи, що відбувається. Тупотіли розтоптані черевики, з довгих, облямованих брудними пацьорками рукавів визирали чималі кулачиська. Схоже, мешканці цього великого, вбогого, обділеного щастям селища давно збирали злість на благополучних сусідів. Буря, що завдала збитків, була останньою краплею у келиху претензій, сварок і зачаєних образ.
Збурення наростало:
— У мене тітка осліпла від їхнього меду! — молодий довготелесий хлопець крутився навсібіч, ніби дзига.
Руал не витримав:
— Та годі брехати! Я сьогодні їв їхній мед і чудово бачу твою бридку пику!
До нього обернулися:
— Ти що, з бджолярів?
Знеслися в повітря важкі кулаки.
— Та я подорожній, — примирливо буркнув Руал, відступаючи. Йому дали спокій.
Підперезаний ременем сплигнув з діжки, й на неї видерлася заплакана жінка в колись ошатному, а тепер розшарпаному нервовими руками фартусі:
— Діти в мене… Діти… — і розридалася раптом так гірко, що, не в змозі говорити далі, відразу й спустилася знову. У Руала болісно стислося серце.
Жінку, яка плакала, змінила молодиця в багатоярусних намистах:
— Слухайте, сусіди! У мене в городі листочка цілого не лишилося! Що ж це робиться? — А їхню земельку й не торкнуло, тільки дощиком змочило! То чого нам чекати, поки ці чаклунські пики пожежу нашлють на нас або й чуму? Та бити їх треба!
— Бити! Бити! — заволала осяяна щасливою думкою юрба.
— Бити, — вела далі жінка, — і хліб їхній собі забрати, щоб по справедливості було! А то погляньте ж бо — тільки дощиком змочило!
Руал озирався, вдивляючись у обличчя. Всіх наче гарячка охопила, всі репетували, всім було за що мститися. Руал згадав удову, яка дала йому притулок, цибатих дівчаток і хлопчаків-рибалок.
На діжку тим часом виліз похмурий здоровило, якого вітали галасом:
— Скажи, ковалю! Ну ж бо, скажи!
Коваль обвів усіх важким поглядом з-під брів, які стирчали, мов щітки.
— А що… скажу… — гукнув здоровань несподівано високим голосом. — Я там своїх хлопців послав горн роздмухувати… До ночі накуємо пік залізних, скільки встигнемо. На чорнокнижника з голими руками не підеш… А ви несіть у кузню коси поламані, мечі будуть… Ми не ягнята, ось що! Знущатися з себе не дамо!
Юрба загула:
— Правда! Годі терпіти!
— Пік не вистачить — із сокирами підемо!
— Бити бджолярів, бити!
Ільмарранена добряче штурхнули в спину: хтось пробирався вперед, хтось відходив, і вир, який тут закрутився, виніс Руала так близько до діжки, що важкі чоботи коваля опинилися в нього просто перед обличчям.
— Бити чаклунів, — підсумував коваль, — завтра, як розвидниться, зійдемося в кузні, розберемо зброю і вдаримо! Годі вам ляпати язиками, цим чорнокнижників не побореш… На ранок і піки будуть, і мечі!
У юрбі схвально закивали, сусіди ляскали один одного по плечах, благословляючи на бій. Діжка спорожніла, Руал бачив зблизька її затоптане днище, темні дошки та іржаві обручі. Якби схотів, міг би доторкнутися до неї.
— У мене зять відтіля… — тихо почулося в нього за спиною. — Ніякі вони не чаклуни. У них теж діти…
Інший голос перебив:
— А що мені до чужих дітей? Аби своїх п’ять душ прогодувати…
— Бити! Бити! — кричали звідусіль.
Руал дивився в землю. Розправа, подумав він, одна велика розправа всіх над усіма. Я розправився, треба зі мною розправитися…
Згадалися круті боки глиняних горщиків, розмальованих квітами й бджолами. Рівні ряди вуликів…
Він опам’ятався, вже стоячи на діжці. До нього разом повернулося дві сотні голів, насторожено насупилися брови, презирливо скривилися губи.
— Отямтеся, — сказав Руал, — які вони чаклуни? Я мандрівник, я був там і бачив. Вони не винні, ви ж самі знаєте!
— Геть! — гукнув хтось один, і відразу його вигук підхопив десяток голосів:
— Геть! Геть звідси, приблудо!
— Зупиніться! — й собі гукнув Руал. Його схопили за ноги відразу кілька людей. Діжка похитнулася.
— Зупи… — почав був Руал, вже уявляючи, як у дім вдови вдираються громила з залізними піками й білими від ненависті очима. Як розлітаються вулики, падають у куряву розмальовані черепки…
— Люди! — закричав Ільмарранен, осяяний раптовою думкою. — Бійтеся знамення! Я ворожбит і ясновидець, бійтеся знамення!
Його вже стягли з діжки за ноги, кинули на землю.
— Я бачу! — волав він щосили. — Я ворожбит і ясновидець! Бійтеся знамення, тому що воно означає смерть!
Його двічі вдарили ногами, зв’язали чиїмось паском і замкнули в хліві — «щоб не доніс бджолярам».
Цілий вечір у кузні, що стояла осторонь від селища, кипіла робота. І цілий вечір Руал Ільмарранен намагався звільнитися.
Згустилися сутінки, притомлені вояки зібралися в корчмі, й Руалові з його хліва чути було їхню п’яну похвальбу.
Ніч настала темна, безмісячна, по небу скажено мчали зграї хмар, то оголюючи, то прикриваючи рідкі холодні зірки. Лемент у корчмі затих, перш ніж Руал таки стяг із зап’ястя чужий пояс. На його щастя, двері хліва нещільно прилягали до прорізу, а петля, на яку зовні був накинутий залізний гачок, хилиталася, ніби гнилий зуб. Ільмарранен добряче руки обдер, поки висмикнув її та полишив свою в’язницю.
З корчми долинало могутнє, багатоголосе хропіння. Ані вогника, ні свічки не мерехтіло в тьмяних вікнах врослих у землю будинків. Руалові потрібно було знайти кузню.
Він бачив її, коли входив у селище, і знав, що стоїть вона віддаля, та все одно не раз впадав у відчай, блукаючи потемки чужими
