Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Але він не міг. Здавалося, м'язи, як і все інше, теж залишалао життя. Він не міг дихати, не міг навіть підняти голови.

«Будь ласка, Ліліана, поквапся! Будь ласка!»

Він відчайдушно намагався не чинити опір. Він молив про витримку. Він повинен повернутися до Келен. Він потрібен Келен!

Побачивши лежачу на колінах статуетку, він зрозумів, що відкрив очі.

Кристал світився оранжевим світлом. Якась частина його свідомості зазначила, що, значить, ця штука працює і робить свою справу. Здавалося, голова ось-ось лусне.

Він подумав, що побачить кров, але побачив тільки, як розростається помаранчеве свічення кристала.

«Ліліана, будь ласка, швидше!»

Темрява огортала його, Навіть нестерпний біль якось віддалилася. Він відчув, як з нього випливає життя. Відчув, як насувається порожнеча, настільки огидна, що й уявити неможливо.

Краєм вмираючого свідомості він відчув чиюсь присутність.

Мрісвізи. Річард відчув, що вони поруч. Тривога росла.

Мрісвізи оточили його. Вони наближалися.

І тут він ніби здалеку почув голос Ліліани:

— Зачекайте, мої звірятка. Ви отримаєте те, що залишиться, коли я з ним покінчу. Потерпіть.

Він подумки бачив мрісвізів, як бачив їх завжди, коли вони наближалися.

Після слів Ліліани вони відійшли назад.

Чому вона так сказала? Чому Мрісвізи послухалися її? Що вона мала на увазі? Може, від болю він звихнувся, і це — марення божевільного?

Він відчув за спиною когось ще. Не мрісвіза. Гірше. У сто крат огидніше. Він відчув на потилиці чиєсь вологе дихання.

Голос Ліліани перетворився на злісне шипіння:

— Чекати, я сказала! Істота за спиною відступила, але не так далеко, як Мрісвізи.

Що вона мала на увазі, кажучи, що вони отримають те, що залишиться? Він вмирає, ось що вона мала на увазі. Річард відчував це. Він вмирає.

Ні. Ліліана попереджала, що він може так подумати. Просто все відбувається так, як вона говорила, тільки і всього. Він повинен витримати. Заради Келен. Але у нього мало що залишилося для неї. Він вмирає. Знає, що вмирає.

Статуетка на колінах сяяла все яскравіше.

Гаряче дихання знову наблизилася до потилиці. Він почув низький рик, що видається кошмарним створенням. Йому хотілося, щоб тварину прибрали подалі.

Знову зазвучав грізний голос Ліліани.

— Чекати. Я скоро закінчу, і тоді ви отримаєте його тіло. Чекати.

І в цю мить щось всередині підказало йому, що якщо він хоче врятуватися, то зараз — останній шанс. Він повинен негайно щось робити.

Рішення діяти прийшло миттєво.

З самої глибини свідомості, з самої суті своєї свідомості він закликав волю до дії і зусиллям волі, величезним, важким зусиллям, повернув свою силу, своє життя — себе самого — назад.

Пролунав грім, повітря сколихнулося від удару, відкинувши їх один від одного.

Річард приземлився на спину в одному кінці галявини, Ліліана — в іншому. Меч Істини залишився лежати між ними. Мрісвізи і інші істота зникли, розчинившись у лісовій темряві.

Річард судорожно хапав ротом повітря. Він сів і потряс головою. Статуетка валялася на землі поруч з мечем. Помаранчеве світіння зникло.

Ліліана встала легко. Здавалося, невидима рука ласкаво підняла її на ноги.

У Річарда волосся стало дибки.

Обличчя її спотворила злісна посмішка. Річард ніколи б не подумав, що Ліліана здатна так мерзенно посміхатися. Від цієї посмішки у нього підібгалися пальці на ногах.

— Ах, Річард, я була так близька! Ніколи ще мені не доводилося відчувати нічого подібного! Ти навіть не уявляєш красу того, чим володієш. Але я все одно отримаю це!

Річард озирнувся, намагаючись збагнути, в який бік тікати. Він відчував себе повним ідіотом і в той же час відчував гостре почуття втрати.

— Ліліана, я довіряв тобі. Думав, я тобі небайдужий.

— Та ну? — Вона вигнула брову. — Може, і небайдужий. — Її губи повільно розсунулися в посмішці. — Може, саме тому я і хотіла, щоб ти помер легко.

А тепер мені доведеться зробити інакше.

— Що значить інакше? — Моргнув Річард.

— З квілліоном тобі було б легше. Я забрала дар у багатьох чоловіків. Але ти вчинив опір там, де вони не могли. Тепер, щоб отримати твій дар, мені доведеться заживо здерти з тебе шкіру. Спочатку я відрубаю тобі кінцівки. І ти будеш безпорадно лежати, поки я буду робити те, що мені потрібно.

Вона простягла руку. Крізь великий дуб, звідкись із темряви, виплив меч і ліг їй у долоню. Заверещав, вона кинулась через галявину на Річарда. Її меч виблискував у місячному світлі. Не зволікаючи ні секунди, Річард простягнув руку і закликав меч і магію. Результат був миттєвим. Коли Ліліана занесла свій клинок, руків-я Меча Істини лягло йому в руку. Меч, магія і добрі духи були з ним. Річард підняв меч і парирував випад.

Він здивувався, що Меч Істини не перерубав її клинок. Але тут же забув про це і почав швидко пересуватися.

Почався танець смерті.

Вони билися, парируючи удари. Річард ухилявся від випадів, які могли б стати для нього останніми, а вона ухилялася від ударів, які могли б вразити її. Річарду здавалося, що він б'ється з тінню. Жодна людська істота не могло рухатися так, як вона.

Раптово він відчув ззаду злісне присутність. Відбивши випад Ліліани, Річард крутанулся і неймовірно швидко рубонув мечем. Мить він бачив чиїсь ікла і злісний погляд, потім меч встромився в істота, і воно розсипалося у прах.

Річард відчув випад Ліліани і пірнув вниз.

Перекинувшись і схопившись на ноги, він завдав удару у відповідь. Нічне повітря задзвеніло від удару сталі об сталь.

Річард зрозумів, що меч Ліліани в чомусь схожий з його власним.