Новендіалія - Марина Соколян

Це був єдиний їхніх шанс — поцілити в когось із трійці, поки вони сідатимуть у машину. І шанс було використано, проте Лука був певен, що не ним. Ні, він не міг би поцілити — не в такій темряві, не в такій гарячці… І добре, що не міг би, бо тут сталося щось неймовірне: допомагаючи миршавому сісти, охоронець — нормальна людина, аж ніяк не inferi — зловив-таки кулю і засвітився раптом у Луччиному правому оці, щоб за секунду вибухнути, наче розбитий ліхтар.

Дверцята глухо клацнули, зачиняючись, і машина рвонула з місця в бік Платанів. Мар’ян, а за ним і Лука вискочили були назирцем, проте тут-таки пролунало люте Феліксове «Назад!».

І він мав цілковиту рацію, бо щойно хлопці попадали на землю, над їхніми головами продзижчали кулі, випущені не просто швидко, а неймовірно швидко, і добре, що навмання.

Колеса скригнули на повороті, і за мить співробітники Магістрату залишилися на вулиці Фоми Невірного самі — коли не зважати на неохайну купку золи при костьольній брамі.

Лука та Мар’ян підвелися, обтрушуючи з одягу пил та попіл.

— І куди ви ото побігли?! — наскочив на них Фелікс. — Куди ви ото попнулися?! Ненормальні! Самогубці! Чи ви не бачили, що це за тип?

— Ну? Що? — буркнув Мар’ян. — Це ти нам скажи! І головне — поясни, чого нормальна людина — не inferi! — вибухає раптом від нашої кулі?

Фелікс запнувся на якусь хвильку. Але зрештою не витримав.

— Не знаю! Несуттєво! Коли якась лиха потвора в мене стріляє, мені байдуже, що з нею робиться від моєї кулі! А от миршавого ви… ну та Лука навряд чи знає, а ти, Мар’яне, міг би і здогадатись! Позаторік, пам’ятаєш? Покійний Інгве Галич?

Мар’ян аж задихнувся з несподіванки.

— Ой, ні… — промимрив він.

— Оце ж! — тицьнув пальцем Фелікс. — А ти скачеш на нього, наче цуцик на капці!

— А про що мова? — втрутився Лука. — Хто він такий, цей… е-е, моторний дядечко?

Фелікс лише обурено пирхнув, зате замість нього напрочуд ваговито відповів Мар’ян.

— Невідомо, хто він такий. Але відомо, що він таке. Він — larvati, Лука.

* * *

Коли Фелікс із хлопцями нарешті зволив податися, куди йому веліли, Вітій іще кілька секунд пильно стежив за вікном навпроти, яке, однак, не являло більше ні світла, ні руху. Зловмисники, отож, або полишили аптеку, або ж зачаїлися, чекаючи на гостей. Це було нелогічно і нерозважливо, проте щось наче муляло квесторові, намовляючи до дії.

— Ходімте, — зітхнув він. — Часу обмаль.

Юр мовчазно кивнув, наче тінь, відступаючи від стіни; Теззі ж чомусь нервово хихикнув.

— Все хотів відвідати їхню оновлену експозицію — а тут така нагода!

— А тобі б лише культурно збагачуватися. В робочий час, — буркнув Вітій.

— І бажано, на дурняк, — вищирився архіваріус, намацуючи зброю.

Вийшовши з готелю, вони швидко перетнули вулицю і заклякли попід аптечними дверима. Їх не було замкнено; зсередини не чулося нічого, окрім порипування дверей на зимному протязі. Вітій уже зготувався був взятися за ручку, коли Горган м’яко відштовхнув його і, застережливо блимнувши оком, пірнув до темного, просякнутого лікарняним духом коридору.

Теззі глянув запитально, проте квестор кивнув — Горган знав, що робить. Він мав перевагу перед ними, гріх було не зужити її для загального добра. Хоча добро, в цьому разі, — поняття вельми суперечливе.

Спливла хвилина чи, може, дві, і внутрішній квесторів лічильник почав уже подавати сигнали тривоги, аж тут щось в алхімічнім музеї теленькнуло, гупнуло і зашипіло. Відчутно дмухнуло смаленим. І нарешті пролунали тихі кроки.

— Чисто, — повідомив Горган.

— Ну авжеж, — гмукнув Вітій. — А було?

— Двоє при вході до підвалу, — відказав проквестор. — Тобі, Вітію, буде цікаво глянути.

Те, як він сказав це — холодно і майже злостиво, — змусило квестора завмерти в недоброму передчутті. Цілком виправданому, до того ж, як з’ясувалося трохи згодом.

Двоє — те, що від них лишилося — лежали купкою коло важезних дерев’яних дверей, що вели, ймовірно, до службових приміщень музею. Місячне сяйво, забарвлене жовтим відсвітом ліхтарів, кидало навскісний зріз крізь ґратовані віконця, і того світла було цілком достатньо, щоб розібрати незвичну деталь — розсип підлогою дрібних скалок червоного скла.

Вітій нахилився, розглядаючи, хоч і не мав у тім жодної потреби. По правді, йому просто бракувало кількох секунд, щоб опанувати зненацька захололе серце та вгамувати жар, що сипнув по щоках.

Теззі тихо свиснув.

— Вітію… коли я правильно розумію… вони мали на собі анімули!

Квестор поволі кивнув, все іще не довіряючи своєму голосу. Анімули! Щонайменше дві, а можливо, десь є іще… Та що вже, напевне, є! Адже це — єдиний засіб продовжити існування inferi, зручний і надійний засіб, що дозволяє жити, не полюючи за перехожими… Якщо, звичайно, не зважати на те, що виготовлення цього амулета передбачає убивство, до того ж — убивство дитини, аби замкнути в карбункулі її нерозтрачену життєву силу.

Тепер зрозуміло, чому inferi, загалом не схильні до спільних дій, охоче працюють під орудою невідомого зловмисника: такий амулет — неабияка принада!

Дивно, але власне Горган висмикнув квестора з похмурої задуми.

— Йдемо далі?

Вітій кивнув, хоч і над силу — менше за все його вабило те, що могло чекати їх за дверима.

Двері, однак, були замкнені. Горган недбало поворушив миском черевика масний чорний попіл, що лишився від охоронців. Тьмяно зблиснули кілька металевих деталей — ґудзики, ніж, руків’я зброї. Ключів не було видно. Квестор був уже на межі слабкодухого зітхання — не ламати ж ті двері! — коли наперед проштовхався Теззі.

— Ану… — промимрив він, придивляючись до замка. — Плаский отвір, неглибока виїмка… Ага, та це ж каролінгський замок! Для нього потрібен простий одноборідковий ключ… У когось є ключі від нашого тиру?

Горган знизав плечима і подав архіваріусу зв’язку. Той іще кілька хвилин мудрував коло дверей, тоді повис на ключі всією вагою, і зрештою замок з розпачливим скреготом підкорився нарузі.

У підземеллі було темно, хоч око вийми, проте Вітій мав із собою ліхтарика, що не раз виручав його під час обходів. У примарно-блакитному сяйві блимнули вузькі сходи, низька стеля та нетиньковані стіни. За кілька кроків вниз вони опинилися в невеличкому приміщенні, яке цілком могло би бути коморою експозиції, якби не стояв тут бентежний дух лабораторії навпіл зі склепом: тут відгонило гіркою хімією та ледь чутним віддихом тління.

Ліхтарик вихопив з темряви полички, де причаїлися ваги