Новендіалія - Марина Соколян
Теззі Велько обурено гуркнув чашкою об стіл.
— Ти на що це натякаєш, га, Вітію?! Добре поживають, кажу тобі, ні на що не скаржаться! Лише сьогодні все переглядав! Як і вчора! Як і позавчора!
— Та я ж нічого, — махнув рукою Вітій. — Але теж гіпотеза, хіба ні?
— А тобі б лишень гіпотеза була, — несхвально мугикнув Теззі. — Про всяк випадок!
Квестор кивнув, затримавши, проте, погляд на архіваріусі.
— Про всяк випадок… пильнуй свою крипту, гаразд? — мовив він з таким химерним наголосом, що аж буркітливий «спеціаліст» здивовано примружився, не знайшовши, до чого причепитись.
— Але менше з тим, — зітхнув Вітій, — нам уже час вирішувати, ми йдемо на Цукерну чи ні. Питання, власне, в тому, чи чекатимуть на нас межи тих тиглів та реторт — не у вікна ж їм зазирати, справді…
— А чого ж, — раптом бевкнув Лука. — Я, колись, бувало, з біноклем…
Відчувши, що зненацька став центром громадської уваги, хлопець тут-таки застидався й замовк. Це, либонь, від утоми дурне всяке на язик скаче… Вітій, однак, схвально кивнув.
— А що там навпроти?
— Так… — пошкріб потилицю Теззі. — Готель «Біла троянда». В мене там якось туристи поселялися, так що я тамтешню адміністрацію знаю і зможу домовитися, гм… про номер.
— А якщо ми пустимо Горгону вперед, — прошепотів Мар’ян Луці у вухо, — то нам дадуть президентський «люкс». Причім, задурно.
— Ну не знаю, — так само тихо відказав хлопець, — здається, це незаконно. Бо це зватиметься — «збройний тероризм».
Мар’ян тихо захихотів, змусивши Луку нервово роззирнутись, аби пересвідчитись, що Горган не почув їхньої розмови. Той, проте, зосереджено довантажував патрони до магазина, не зважаючи ні на що довкіл. І було в цьому видовищі, відзначив Лука, щось напрочуд заспокійливе.
Вітій залишив Клима з Морою вартувати контору, решта ж, із ним самим на чолі, рушила на розвідку в бік Цукерної. Туман витончився, проте й нині його пасма в’юнилися довкіл ліхтарів, притишуючи крок та тьмарячи бачення. Ідучи обіч похмурого та рішучого гурту, Лука все намагався уявити собі, як-то вони дивляться збоку — шестеро лиховісного виду осіб, що карбують поквапний крок нічними вулицями… Він змушений був визнати, що у стороннього очевидця навряд чи виникли б якісь приємні асоціації, проте зараз це певною мірою навіть надихало.
Додавало певності також Велькове знання міста — він провів колег вулицею Святого Дорміана, тоді пірнув до якогось підворіття, тьмяно освітленого вивіскою китайського ресторанчика і, проминувши подвір’я з криницею, подзвонив до непоказних дерев’яних дверей. Як виявилося, то був чорний вхід до готелю, і сонний охоронець довго супився, намагаючись збагнути, звідки це прудкий та меткий Теззі знає потайні ходи та ім’я директора. Зрештою Вітій продемонстрував поважного виду посвідчення, і делегацію було допроваджено до коридорного вікна на другому боці будинку, звідки видно було шмат вулиці Цукерної, а також вхід до алхімічного музею.
Попри пізню годину, вікна в музеї тьмяно світилися. Припавши до віконниці, Лука разом з колегами намагався розгледіти бодай якийсь ворожий відрух, проте за кілька хвилин не відбулося нічого вартого уваги. Уже ладний визнати свою ідею невдалою, Лука втомлено позіхнув, але тут-таки вулицею майнула кваплива тінь — до аптеки наближався якийсь нічний страдник.
Дійшовши до порога, він рвучко роззирнувся і тоді лише пірнув за двері. За вікном відразу щось заворушилося, блимнуло світло, гойднулися тіні, і за кілька секунд з-за аптечних дверей вийшли троє — невисокий миршавий чоловічок в оточенні двох — судячи з кремезних постав та ощадливих рухів — фахових охоронців.
Вітій гмукнув і, швидко озирнувши підлеглих, звелів:
— Феліксе, бери хлопців і простеж за ними. По змозі з’ясуй, що це таке за птиця.
— Коли стежити, то, може, я вже сам якось? — буркнув другий проквестор.
— Сам ти в мене підеш хіба до вбиральні! — засичало начальство. — Бігом давай!
Фелікс промимрив щось про доречність гусарських виїздів у розвідці, однак кивнув Мар’янові та Луці і так швидко застрибав сходами, що Лука мусив був долати свій подив не інакше як бігма.
Коли вони зрештою вискочили з парадного входу «Білої троянди», трійця якраз повертала з Цукерної на вулицю Фоми Невірного. Фелікс примружився і коротко зиркнув на своїх супутників:
— Зараз спортивним бекіцером до рогу вулиці, тоді я — тихенько за ними, а ви — квартал Цукерною, тоді зріжете дворами і вийдете на Невірного за костьолом. І бігом — мусите бути там швидше за нашу трійцю. Ну все, рушили.
«Розвідзагін» припустив з місця вскач, аби притишити крок при повороті, а тоді — вже вдвох — чкурнути чимдуж. На щастя, Мар’ян добре знав шуканий «зріз» дворами, отож плутати нічним містом їм не довелося. Вони розвинули таку швидкість, що обігнали об’єкт свого стеження на кілька хвилин — миршавий з охоронцями іще тільки підходили до брами Святого Юргена.
— Оце так… — промимрив Мар’ян, відсапуючись.
— Що? — здивувався Лука.
— Та ти глянь на них! — порадив білявий.
«Глянути», очевидячки, означало подивитися через лінзу. Лука того не прагнув, бо після цьогонічної засідки кожен погляд крізь червону лінзу відзивався корчем головного болю… Ну але що ж вдієш! Примруживши око, проте, він здивувався, бо, власне, не побачив нічого дивного — всі троє виглядали цілком звично, із вогником, там де слід.
— І що такого? — перепитав він у Мар’яна. — Вони нормальні!
— Оце і дивно, — відказав той. — У таких справах дилери надають перевагу inferi — вони і діють швидше, і позбутися їх можеш на раз. І слух у них, до речі…
Тут Мар’ян замовк, бо трійця зненацька спинилася. І не просто спинилася, але якось так непомітно сформувала захисний трикутник, притиснувши миршавого до стіни.
Білявий нечутно вилаявся. Якусь мить не відбувалося нічого — лишень купчилася в холоднім повітрі мовчазна напруга. Лука, здається, навіть дихати перестав. І раптом один з охоронців, немовби керований чиїмось наказом, повернувся просто в їхній бік.
Наступної миті почалося взагалі не знати що. Охоронці відкрили вогонь. Лука з Мар’яном, припавши до рогу будинку, стріляли у відповідь. З присмерку вулиці Фоми Невірного луною відгукнулися постріли Фелікса. Охоронці притишили стрільби на якусь мить, і один із них раптом гайнув за костьольну браму. Переслідувати його, проте, не було коли, бо тут до справи нарешті взявся миршавий.
Отут уже, коли б Лука засумував за справді дивним, то його прагнення були би повністю задоволені. Такого він не бачив ніколи доти: миршавий рухався так швидко, що на якусь мить він видався пливкою плямою, поцілити в яку могла хіба що кулеметна черга,
