Новендіалія - Марина Соколян
Гаразд, зараз ми з вами стоїмо на Площі Богословів. Площа має таку назву не випадково. Тут збиралися для диспутів магістри богослов’я з усіх усюд, і якось, кажуть, протягом одного буремного дня на цій площі було доведено існування Бога, наочно засвідчено його всюдисущість, логічно обґрунтовано єдність Трійці, а також спростовано існування всесвіту…
Але ходімо ближче глянемо на костьол. Позаду нього — келії стипендіатів духовної академії, тому дівчатка, дами… я вас прошу… та не зазирайте у вікна — немає там юних послушників, вони всі нині в трапезній. Ні, ми не там обідаємо… Де? Та трохи далі, у монастирі кармеліток… Ну гаразд, гаразд, у колишньому монастирі. Після чергової пожежі будівлю передали муніципалітету, і нині це ресторан «Під янголами».
Втім, перед тим, як віддати належне пирогам та печені, пропоную все ж таки зазирнути до костьолу та оглянути його різьблені сповідальні, що і досі принаджують грішників та грішниць з усього міста. Говорять, що саме король Велислав, засмучений історією своїх батьків, звелів написати на тимпані костьолу: «In mysterio benediction» — «Благословення — в таємниці.»
LAUDATIO. PARS V
Тієї ночі всіх було відкликано з чергувань у місті, проте ніхто не поривався додому. Натомість співробітники Магістрату сукупно пили гіркий чай та тинялися конторою, віщуючи катастрофи. Лука посидів трохи коло непритомного «кузена», котрого влаштували в одній з броньованих камер у підмурі, проте зарадити він не міг жодним чином. Мора зробила невдатному співакові ін’єкцію антидоту, аби зняти фізичні симптоми інтоксикації; що ж стосується його душевних травм, то тут лишалося хіба сподіватися, що пацієнт якимось чином виборсається сам.
Арештованого розташували в сусідній камері, і, щойно той оговтався, Вітій та Горган взялися розважити його світською бесідою. Злостивий Мар’ян тут-таки заходився перераховувати тортурне приладдя, що лишилося їм від Інквізиторіату. На «ректальній лійці» Феліксові урвався терпець, і він пообіцяв садистичному колезі невідкладну розправу тлустою монографією Бертона.
Втім, ані лійка, ані монографія не знадобилися. Квестор із заступником повернулися напрочуд швидко: Вітій, зловтішно насуплений, а Горган — незворушний, як завжди. У відповідь на запитальні погляди колег квестор лише втомлено кивнув.
— І чим ви його так? — захоплено поцікавився Мар’ян, і далі перебуваючи під владою тортурного ентузіазму.
— Та чим-чим… — усміхнувся Вітій. — Репутацією.
Горган глянув зверхньо, і тут Мора не витримала, зайшовшись нервовим сміхом.
— Бодай на щось придалася та сумнівна річ, — буркнув Фелікс.
Квестор присів на край стільниці, пильно озирнувши товариство.
— Отже ж так, люди добрі… Здається, ми справді поквапилися тоді із Шацьким — його роль у цій справі більша, ніж здавалося. Виглядає так, що він вступив до міської ради з єдиною метою — дістати контроль над облаштуванням тих митецьких заходів, що їх так любить наш Фелікс… Шацький поставив своїх людей доглядати за організацією, створивши таким чином систему дилерів, що знаходили клієнтів для подальшого продажу «умбри». Одною з останніх жертв і став Луччин довірливий приятель.
— Так, але до чого тут нинішні inferi? — примружився Клим, блимнувши окулярами. — Навряд чи вони діяли під орудою Шацького, так? Покійного Шацького, що характерно?
Вітій гмукнув.
— А ви гадаєте, він варив «умбру» на власній кухні? Певна річ, він мав постачальника, який нині намагається позбутися підозр. І досить рішуче, слід сказати, намагається…
— То хто він? — підібрався Мар’ян. — Ви дізналися?
— Наш балакучий приятель зміг назвати лише адресу, — хитнувши головою, промовив квестор.
— Ну то чого ми сидимо? — підскочив білявий, котрому вочевидь бракувало дії.
— Чому? Гм, цікаво… — позірно замислився Вітій. — Ну, хоча б тому, що зізнання нашого невільника могли бути частиною чийогось плану.
— То що, він вам набрехав? — зневірено блимнув білявий.
— Ну чого зразу набрехав? — образилося керівництво.
— Головне — не правда, мій юний друже, — дидактично здійняв пальця Фелікс, — головне — її застосування.
— Оце ж, оце ж! — підсумував Вітій. — Це, однак, не значить, що ми цю інформацію просто проігноруємо. Мора, будь така ласкава, виклич до нас спеціаліста.
На таке шанобливе звертання обзивався, виявляється, ніхто інший, як Теззі Велько. Він з’явився на диво швидко, позіхаючи та незграбно напинаючи піджака, мовби ночував десь неподалік, а може, навіть, попід Магістратськими сходами. Мора підсунула йому чашку з кавою, яку нещасний спершу не помітив, а навівши фокус, присмоктався до неї, наче зголоднілий упир.
Вітій, стукаючи пальцями, зачекав, поки Магістратський архіваріус трохи очуняє, і тут-таки приголомшив його повідомленням.
— Цукерна, 21.
Теззі кліпнув очима.
— Ну?
— Не «ну», а скажи мені, звідки я знаю цю адресу?
Архіваріус глухо пирхнув, озираючи товариство.
— А що у вас тут, сеанс групового психоаналізу? Ну гаразд, гаразд, — мовив він, не зустрівши належного розуміння. — Але ж мені звідки знати, Вітію? Може, ти там шиби бив за шкільних часів іще чи, може, коханій своїй там романтичне побачення призначав — межи тиглів та реторт… Чи від мене чув, теж таке може бути…
— Чекай, чекай, які ще тиглі? — з підозрою примружився Вітій.
— Ну як, які? Звичайнісінькі алхімічні тиглі, — всівшись зручніше, повідомив Теззі. — Там же нині музей алхімії. А раніше була аптека. Перша в місті аптека, між іншим.
— А це часом не та аптека, яку тримав Тадейко Важек? — якимось дерев’яним голосом поцікавилась Мора.
— Оце розумничка, — поблажливо посміхнувся Теззі. — Ну звісно ж, Тадейко Важек. Відомий тим, зокрема, що винайшов седативний засіб надзвичайно потужної дії, нині відомий нам, як «умбра».
Вітій схопився за голову, рвонувши спересердя свої сиві кудли.
— Значить, он як… Цікаво… Але навіщо зловмисникам призначати там зустрічі — адже для цього є безліч потаємніших та краще обладнаних місць?
— Можливо… — непевно знизала плечима Мора. — Можливо, через те, що керівник всієї цієї ватаги — психопат?
— Дійсно, це все пояснює! — радісно зареготав Мар’ян.
— Ні, ні, ви не розумієте! — дратівливо чмихнула Магістратська дама. — Психопат — у клінічному значенні. Паранояльна психопатія, надцінні ідеї, надання надмірної ваги символам, історичній тяглості…
— Ну, тоді за всією нашою Управою культурної спадщини «дурка» плаче, — пробурчав Теззі.
— Припустімо, — не зважаючи на нього, провадила далі Мора, — що наш зловмисник уявляє себе спадкоємцем Тадейка… Для нього природно було би прагнути оволодіння власністю фармацевта… Адже, схоже, що рецепт «умбри» йому вже відомий!
Мора та Вітій перезирнулись.
— Оце цікаво, — напружено промовив Вітій. — А скажи
