Мені потрібна свобода - Аріна Спел

Тадам. Фанфари. Я стояла перед шафою і й не могла прийти до тями. Десятки суконь, одна бузглуздіша за іншу, майоріли всіма можливими кольорами. Але й цього було замало. Кожна з них була усіяна безліччю бантиків, камінчиків і ще якихось прикрас. Звісно, як належить чемній леді, максимально закритих і максимально пишних. Щоб не дай Боже, ніхто не засумнівався у моій порядності, а ще в тому, що тканини в мене предостатньо. Інакше як пояснити всі рюші що були нашиті на спідницю. 
Так, блакитний, цей колір ідеально підійде до моїх очей. Варто було б нічого не міняти, мені й так на вихід, але виглядати посміховиськом не дуже й хотілося. Та й до чого. Все вирішено. Одже…..

Пізніше, звісно, думка про те, що треба було не міняти нічого , а по тихому піти, буде битися в моїй голові. Та то буде пізніше. 

Зараз я витягла сукню , критично оглянула. Одним помахом прибрала все зайве, всі численні прикраси посипались з неї , і вийшло досить таки не погано. Легка тканина ідеально сіла на моє тіло. Пишні спідниці теж геть . І декольте. Так, воно саме. Гріх ховати таку красу. Груди, третього розміру, мрія будь якої пані, ідеально форми . У своєму світі я б таке добро не ховала, й тут не стану. Звісно, нічого екстремального, так, ледь видно впадин між грудьми, за моїми мірками навіть дуже скромно, але в цьому світі який не який виклик. 
Зачіска. Тут морочитися я не стала. Заплела косу, та й по всьому. Не сидіти ж мені годину, укладаючи цю шевелюру . Макіяж? Ще чого. Що тут виправляти? Бездоганну шкіру? Ідеальні риси обличчя? Ні, ні, ні. Дайте мені насолодитися цим усім.

І знову тихий стукіт у двері.

-Я прийшла допомогти вам зібратися.

-Не потрібно. Я сама впоралась. Спущусь до сніданку самостійно. Не чикай на мене. 
Служниця завмерла, трохи постояла під дверима, ймовірно очікуючи, що я прийду до тями і врешті скажу, що все це жарт. Але так і не дочекавшись від мене відповіді пішла.

Так, у запасі ще десь пів години, йти раніше не хотілось, Я скептично підійшла до шафи, ще раз оглянула все своє багатство, ну …. в принципі , якщо підійти з розумом до кожної, щось та й вийде. В крайньому випадку, перероблю їх повністю. Це займе більше часу й сил, але не так вже й не можливо. А тут що у нас? Прикраси. Чудово, просто неймовірно. Їх легко можна продати, й ще більш підняти матеріальне становище. Це підняло мій настрій на чималу висоту. І ос я вже радісно крокую у бік столової кімнати, де вже з хвилини на хвилину розпочнеться сніданок. 

Свобода. Як же ти звабливо пахнеш, кавою і ваніллю. Та й корицею . Її аромати теж легко було вловити коли я причинила двері.

За столом сиділи всі. Абсолютно всі вже були у зборі. По центру Кайлен і Остін. А кругом квітник. Дівчата сиділи тихенько, ті що ближче до центру так і сяяли, від гордості що їх розпирала, адже вдалося зайняти такі стратегічні місця, ті що далі, з легким виразом смутку. Їх вбрання майоріло різними барвами. І доречі, даремно я хвилювалася через своє декольте, в порівнянні з деякими, більш ніж скромно. 
Щодо принців, то нажаль, обоє виявилися досить привабливими. Зарази. Та що там привабливими, красивими. Звичайно, я їх бачила очима Айрін, і її емоціями. Але вона на цьому увагу не дуже загострювала. Бо основна їх чеснота - королівська кров, статус і фінанси. 

Так от, переді мною сиділи двоє ідеальних чоловіків. Настільки ідеальних, що аж зуби зводило від приторності цього всього. Обидва схожі між собою, одразу видно , що брати. Чорняві, короткострижені, смугла шкіра, легка щитина, ідеальні риси обличчя. А очі. В цих очах можна було потонути. Трішки розкосі, що одразу давало зрозуміти, перед тобою перевертень - пантера, і чорні -чорні. 
Про що це я взагалі, діла мені до них ніякого. Ну красиві, то й красиві, це навіть швидше мінус ніж плюс. Помилувалася, та й годі, ще година тай по всьому. Більше й не перетнемося в житті. 
-Доброго ранку всім - згадала я, що не завадило б і привітатися, а не мовчки витріщатися на цих двох, що навіть голови не повернули в мій бік. 
Вони обоє, одночасно , подивилися в мою сторону з абсолютною байдужістю, але вже за секунду погляд змінився. Спочатку здивування, потім інтерес. Обоє, одночасно, потягли носом повітря. О, це треба було бачити, яким зусиллям волі вони намагалися втримати байдужість. Ха, хлопчики, зʼїли . Хоч здоровий глузд і волав, що це все не потрібно , в душі я раділа. 
-Ви запізнилися, Айрін- піднявши одну брову, вимовив Кайлен.

Це ж треба, імʼя моє врешті запам’ятав, яка честь. І я хотіла промовчати, чесно-чесно . Хотіла схилити голову і тихенько сісти з краю, на єдине вільне місце, що залишилось, але ж чи в моїй силі було зупинитися, коли так нахабно витріщаються, здається, навіть принюхуються. 
Демонстративно подивившись на годинник, 9.01. Ціла одна хвилина, це ж треба бути такими занудами, чи це обурення від того, що не сиджу тут мінімум як дві години, чекаючи на появу вельмишановних . 
Зобразивши усмішку, яка б виразно дала зрозуміти «як мені прикро (начхати)» дивлячись прямо у вічі його високості, я запитала:

—Куди? На сніданок який розпочався хвилину тому? 
Погляд свій , звісно , я не відводила. Ще чого. 
-Це вперше, коли хтось прийшов після нас до сніданку- відпові він мені, продовжуючи пильно дивитися. 
- Сподіваюсь, ви зможете стійко прийняти такий удар долі і швидко оговтаєтесь. - мило посміхнувшись у відповідь, я все-таки присіла в реверансі і пішла до свого місця. О, вираз його обличчя треба було бачити. Я просто мліла від радості. Здивування, шок, роздратування, обидві брови злетіли вгору. Звісно все це тривало не більше миті, за хвилину переді мною знов сидів абсолютно байдужий до всіх і вся монарх, а я що, мені байдуже не менше вашого. 
Сівши на своє місце, я усвідомила на скільки голодна. Подивившись на всі боки, оцінила тарілки своїх суперниць, звісно ніхто й нічого не їв, всі харчувалися духом Божим, не інакше. Бо хто ж це бачив , чемній панянці їсти, росу з квітів пару капель злизала, та й по всьому. Вистачить на цілий день. Ну, ви панянки, розважайтеся, вам ще боротися і боротися за серце, чи то пак гаманець, Його Неперевершиності , а мені, як то кажуть, ні до чого. Можна й поснідати. 
О, наклавши повну тарілку неймовірно випічки, наливши собі кави, я з спокійною душею у повній відключці від зовнішнього світу розпочала сніданок. В голові був повний хаос. Щосили намагалася проаналізувати майбутні події, вибудувати план подальших дій. Ммммммм, вирвалося в мене ненароком, я навіть очі прикрила від задоволення. Такої смакоти я не куштувала жодного разу в житті. Солодка випічка, легка, з якимось не зрозумілим мені кремом, мала неймовірний смак. Насолода, чиста насолода. І в цей час я починаю розуміти , як тихо за столом. Вони ж там весь час бубніли щось. Дівчата цвірінькали різні захоплення в адрес чоловіків, ті в свою чергу гордовито робили компліменти у відповідь. Розмова ні про що, до якої я й не дослухалась, а зараз була цілковита тиша. 
Моі брови злетіли у гору, з наміром засвідчити моє здивування, з приводу погляду двох пар карих очей, що дивилась на мене навіть не кліпаючи. З таким виразом, що при всьому бажанні, я б не змогла його розшифрувати. 
-Ви  забруднилися цукровою пудрою- перервав мовчанку Остін.