Скляне прокляття - Томас Тімайєр
Заклавши одну руку за спину й жестикулюючи іншою, Карл Фрідріх фон Гумбольдт походжав кабінетом. Він відмінював латинський іменник «домінус» — «володар», та вимовляв кожне слово так повільно й монотонно, що очі самі по собі заплющувалися.
— Домінус, доміні, доміно, домініум, доміне… — Дійшовши до вікна, Гумбольдт розвертався, та так рвучко, що мостини підлоги порипували під його ногами. — Домінус, доміні, доміно, домініум, доміне!..
Прозоро-блакитні очі вченого дивилися в підлогу, а брови злітали вгору й опускалися, наче він ними диригував у такт. Його огрядна фігура відкидала на стіни кабінету чудернацькі тіні.
Оскар відчував, як на нього насувається страшенна втома. От, дав Бог сімейку! За сусіднім столом сиділа кузина Шарлотта, племінниця його прийомного батька. Її перо вправно шкрябало папір, виводячи латинські слова. Дівчина сумлінно записувала кожне слово викладача. Оскар скоса глянув на її опукле чоло, маленький, правильної форми носик і пишні губенята. Зимове сонце м’яко освітлювало біляве волосся дівчини, і в цю мить вона найбільше нагадувала світлого янгола. Втім, зовнішність, як відомо, буває оманливою.
Шарлотту аж ніяк не можна назвати янголом. Вона була нестриманою, злопам’ятною та зухвалою. Дівчиною, яка точно знає, що їй потрібно в житті і як це отримати. Крім того, останнє слово завжди мало бути за нею. І хто його знає, з якого дива він так дурнувато усміхається щоразу, коли дивиться на неї.
Трохи віддалік сиділи Берт, Мицик, Віллі та Лєна — його друзі, з якими він жив іще на вулиці. Гумбольдт і їх запросив до себе, щоб якнайрішучіше довести Оскару, що він бажає йому лише добра. Звісно, його прийомний батько не був святим або цілком безкорисливим благодійником. Він дав їм роботу і всього лише один шанс, проте й за це Оскар був йому безмежно вдячний. Відтоді, як тут оселилися його друзі, будинок сповнився сміху та молодих голосів. Підлітки виконували свої обов’язки весело й ніби без жодних зусиль, а тиша, що раніше панувала у кімнатах і коридорах, кудись зникла. І все було б просто чудово, якби не ці кляті заняття, що ними Гумбольдт мучив хлопця ось уже протягом кількох тижнів.
Справжньою душею будинку була Еліза, темношкіра мешканка Гаїті. Вона була вірною супутницею вченого, його найближчим другом і помічницею. До того ж, Еліза мала таємничі здібності, які здавалися цілком неймовірними та схожими на чародійство. Наприклад, вона могла встановлювати зв’язок з іншими людьми за допомогою самої лише думки. Щоправда, Оскар і гадки не мав, як саме це відбувається, але ж факт залишався фактом. Він і сам неодноразово відчував це на собі.
У домі мешкала й іще одна дама — ківі Вілма. Цей дивовижний нелітаючий новозеландський птах сьогодні складав компанію молоді. За допомогою портативного перекладача — лінгафона — пташині звуки й сигнали вдавалося перекласти на людську мову, проте Вілма була не дуже балакучою. Її словарний запас був досить таки обмеженим і складався переважно зі слів, що ними ківі описувала свій стан: «голод», «спрага», «втомилася», «весело», «сумно» та інших у тому ж роді. Відтак на тривалі розмови з Вілмою ніхто й не розраховував. І все ж таки пташка вміла розмовляти, нехай і за допомогою такого технічного винаходу, який зробив Гумбольдт, і особливого вітамінного корму, що його Вілма щодня отримувала, — і саме по собі це було дивовижно. Крім того, вітамінізований корм змінив природний біологічний ритм життя пташки, й замість того, щоб виявляти переважно нічну активність, як її родичі в Новій Зеландії, Вілма пристосувалася до денного існування і зробилася супутницею Гумбольдта в його наукових експедиціях.
Ось, власне, й усі, хто мешкав під цим дахом. Не така вже велика родина — в Берліні можна легко знайти й більші.
Оскар скоса глянув на друзів. Незважаючи на те що вони вже могли б вважатися молодими людьми, на відміну від нього, їм довелося лише тепер починати навчатися читати й писати. Адже на вулиці навчають зовсім інших речей. Однак їм дозволялося бути присутніми на заняттях із латини, якщо, звісно, вони мали бажання проникнути в таємниці цієї нелегкої мови. І як це вони примудряються корчити такі зацікавлені обличчя? Невже тільки заради того, щоб догодити своєму роботодавцю?
Та сперечатися з Гумбольдтом із цього приводу не мало сенсу. Це все одно, що гасити полум’я нафтою. Ця думка примусила Оскара усміхнутися. Мабуть, трошки вогню зараз би не завадило, щоб прогнати люту холоднечу, від якої дубіють руки та ноги. Юнак саме збирався далі записувати латинські іменники під диктовку суворого наставника, коли з кінчика його пера зірвалася крапля чорнила й розтеклася на папері. З аркуша в’язка рідина потекла похилою кришкою парти. Оскар блискавично відсунувся, щоб цівка чорнила не забруднила йому штани, але при цьому штовхнув Шарлотту. Почувся гуркіт — на підлогу впала чорнильниця, розхлюпавши чорну рідину на всі боки. Найбільші плями були на дубовому паркеті, проте дісталося й Шарлотті.
— Чи не можна обережніше?! — Шарлотта скочила на ноги, із жахом дивлячись на свою новеньку сукню. — Ось поглянь, що ти накоїв! Це ж моє святкове вбрання!
Одразу ж до них підбіг Гумбольдт, грізно зблиснувши очима.
— Що тут відбувається?
— Мені дуже шкода, — розгублено пробурмотів Оскар. — Я… я трохи забувся. Мені було холодно, і я перестав стежити за своєю ручкою.
Гумбольдт, глянувши на чорнильну калюжу на підлозі, підібгав губи.
— Принеси ганчірку й прибери це неподобство. Шарлотто, звернися до Елізи. Вона скаже, що робити. Зрештою, не бачу ніяких причин для сміху. Я хочу, щоб ви провідміняли слово «доміна» — «володарка» — в однині та в множині. Ну як, зможете? Тоді мерщій!
Оскар приніс відро, ганчірку й заходився
