Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Оскар прямував до вітальні, коли шлях йому перетнула Шарлотта, яка несла в руках величезний стос якихось тек із документами, вирізок із газет, нот і листів. Дівчина мала страшенно розгніваний вигляд. Правду кажучи, Оскар давно вже намріяв собі зручненько вмоститися у кріслі перед каміном і поринути в читання нового пригодницького роману Карла Мая. Він нетерпляче очікував тієї миті, коли, нарешті, дізнається, що ж далі сталося з червоношкірим вождем Віннету. Але тепер, побачивши Шарлотту в такому настрої, мимоволі зупинився.

— Ти що, кудись переїжджаєш?

Дівчина здивовано глянула на нього, ніби щойно помітила. Але швидко отямилася й відповіла:

— А-а, ти про це! Та ні, просто піднімалася на горище і дещо там надибала.

— Дещо? — Оскар витягнув шию, здивовано розглядаючи те, що Шарлотта тримала в руках.

Горище в будинку Гумбольдта справді було місцем невичерпним. Там можна було відшукати найнесподіваніші речі з усіх країн світу. Якщо поставити собі за мету, то цими дивовижними експонатами можна було б заповнити експозицію цілого музею. Крім того, у віддаленому кутку горища стояла скриня, в якій зберігалися численні сувеніри з минулого: афіші, щоденники, листи й документи. І поки Оскар захоплено роздивлявся туземні маски, музичні інструменти та зброю, Шарлотта ретельно переглядала весь вміст скрині з ентузіазмом справжнього дослідника. Гумбольдт не заважав їм, тож під час своїх екскурсій на горище вони робили там усе, що заманеться. Аби не шкоду. Проте як він поставиться до того, що Шарлотта вирішила перенести частину речей із скрині до своєї кімнати?

— Що це за папери? — знову спитав Оскар. — Може, тобі допомогти?

— Та ні, пусте, — Шарлотта відвернулася, щоб Оскар не встиг розглянути її папери. Та все ж йому вдалося помітити, що лежало зверху. То був якийсь аркуш зі старовинним генеалогічним древом і товста книга у шкіряній палітурці.

— Родоводи предків і старі родинні альбоми? — поцікавився він. — Навіщо тобі цей мотлох?

— Це тебе не обходить! — огризнулася дівчина. — Не пхай свого носа куди не слід.

— Та годі вже, — Оскар примирливо підняв угору руки. — Не хочеш говорити — то й не треба. Я лише хотів допомогти.

— Ти даси мені дорогу чи ні? — сердито пробурмотіла Шарлотта.

— Звісно, проходь. — Він зробив крок у бік, і дівчина швидко проскочила повз нього.

При цьому зі стосу, який вона тягла в руках, випала невелика шкіряна течка й розкрилася на підлозі. Оскар швидко нахилився, щоб підняти її, — виявляється, то була саме та тека, в якій Гумбольдт зберігав усі свідоцтва про народження. Коли хлопець простягнув теку Шарлотті, та миттю захлопнула її й приєднала до решти документів. Її очі сердито зблиснули, але потім погляд дівчини пом’якшав.

— Дякую, — сказала вона. — І, заради Бога, — не виказуй мене. Я хочу розібратися в одній дивній історії, проте краще, якби поки що про це не знали. Дай мені слово, що нікому не розповіси!

Оскар кивнув.

— Авжеж! Проте хоча б мені щось поясниш?

— Щойно зрозумію, що тут і до чого. Обов’язково! — З цими словами вона обернулася й зникла у своїй кімнаті.

Нетерпляче постукуючи пальцями по руків’ю своєї шпаги, Джейбс Уїлсон поглядав у вікно. Повз нього пропливав мокрий від дощу Лондон. Люди ховалися попід навісами будинків, підіймали над головами портфелі й відкривали парасольки, щоб хоч якось захиститися від холодних крапель, що линули з небес. Скрізь панувала передріздвяна метушня. Вітрини магазинів було святково прикрашено, а біля дверей стовбичили вуличні музики, які на все горло виспівували різдвяні гімни.

Уїлсону ніколи не подобалося це свято. Його просто нудило від запаху печених яблук, карамелі та пряників, яким було сповнене все навколо. А ці бісові вертепи, святі Миколаї в червоних балахонах, галаслива малеча з сяючими очима завбільшки з соверен! Якби на те його воля, то він давно б уже скасував Різдво.

Нарешті, екіпаж доїхав до парку, розвернувся й поволі рушив у бік Тріумфальної арки. Ще кілька хвилин — і він уже стояв перед будинком номер сорок вісім. Уїлсон зіскочив на бруківку, тицьнув у руку візника двадцять шилінгів і, схиливши голову, помчав до двоповерхової будівлі у класичному стилі, де зазвичай розміщували іноземних гостей факультету. Оскільки їх було чимало, то в усі часи тут не можна було знайти вільних апартаментів. Проте сьогодні, перед Різдвом, більшість із них спорожніла, тож Франсуа Лакомб виявився чи не єдиним пожильцем. Він займав у східному крилі дві кімнати, одну з яких учений одразу ж перетворив на робочий кабінет.

Цей французький астроном нагадував собаку на сіні: тримав украй важливу для Уїлсона інформацію при собі й не бажав ані на йоту поступатися нею. Британець уже отримав дві категоричні відмови, намагаючись хоч якось підібратися до таких бажаних документів. Спочатку він звернувся до Лакомба особисто, додавши до свого прохання подарунки та лестощі, — і отримав чемну відмову. Потім до француза було виряджено асистента вченого, Патрика О’Ніла, — і цього разу відмова прозвучала набагато жорсткіше. Тож тепер у нього залишався останній, вирішальний шанс.

У холі нікого не було, тому ніхто не помітив Уїлсона, коли він підіймався на другий поверх. Сходи було заслано килимом, тому професор крокував практично нечутно. Дійшовши майже до самого верху, титулований астроном прислухався. Звідкілясь долинала музика. Він обережно пройшов коридором і, нарешті, опинився перед дверима апартаментів Лакомба. Музика чулася з кабінету: там грав грамофон. Вальс «Голубий Дунай» Йоганна Штрауса, як це не дивно, мав серед астрономів велику популярність. Схоже було на те, що Лакомб із головою поринув у роботу.

І годі Уїлсон прийняв рішення. «Де вже там помітити невелику крадіжку?», — умовляв він сам себе.

Він обережно наблизився до дверей, поклав руку на ручку замка і легенько натиснув. Не зачинено. Прочинивши двері, він обережно зазирнув усередину. Спальню