Скляне прокляття - Томас Тімайєр

б йому, Рихарду Беллхайму, більше не довелося виканючувати гроші на нові експедиції та час від часу сидіти на голодному пайку. Не сказати, щоб він так уже й бідував, та цей камінь зробив би його по-справжньому багатою людиною — настільки багатою, що він і сам зараз не наважувався припустити розміри свого майбутнього статку.

Етнограф намагався якось угамувати несамовиту шаленість думок. Кристал надто великий для транспортування і, здається, міцно вмурований у фундамент храму. Можливо, йому якось пощастить відколоти хоча б частинку від нього?

Він вийняв із дорожньої сумки невеликий геологічний молоток і обережно вдарив по гладенькій поверхні каменю. У відповідь почувся металевий звук. Схоже, цей матеріал був таки надзвичайно міцним. Він ударив іще раз, щосили. І знову всі його зусилля не мали жодного успіху.

Мандрівник уже було зовсім зневірився і ладен був припинити свої марні спроби, коли до нього долинув дивний шум — здавалося, ніби вітер колише віти дерев або десь далеко шумить морський прибій. Проте поблизу не було ані дерев, ані моря. І повітря під куполом храму залишалося абсолютно нерухомим.

Беллхайм випростався.

Щось відбувалося.

Вченому знадобилося чимало часу, перш ніж він зрозумів, що сталося.

Підлога!

У тьмяному світлі зеленкувато-сірі піщинки на підлозі храму заворушилися. Вони підстрибували, стикалися, металися з боку в бік, злипалися й розбігалися, нібито були живими істотами. При цьому чувся легенький шерхіт, а незабаром Беллхайм відчув і дивний запах. Принюхавшись, він із подивом упізнав його.

Пахло так, як пахне у фізичній лабораторії після потужного електричного розряду, що його він показував своїм студентам.

Він підняв кілька крихітних порошинок і підніс їх ближче до світла. Піщинки якось дивно гули й підстрибували в нього на долоні. Вчений роздивлявся їх аж доти, поки в нього не запаморочилося в голові. Напрочуд гарні, ніби й справді мікроскопічні смарагди! Вони були такими чудовими, що чоловік уже намірявся взяти їх із собою.

Несподівано один із кристаликів уп’явся у шкіру його долоні. Біль був, ніби від укусу комахи, та він швидко минув. Тільки на долоні залишилася червона цятка. Дослідник мимоволі зойкнув і заходився струшувати з рук зелені гострі піщинки, щоб позбутися їх, коли раптом відчув, що його ноги ніби обсипало жаром. Він опустив очі долу і вжахнувся, побачивши, що коїться: кристалики один за одним хутко проникали крізь шкіру його чобіт і зникали всередині. Нападників ставало дедалі більше, і незабаром його взуття суціль укрилося міріадами крихітних дірочок, ставши схожим на мереживо.

Охоплений панікою, задихаючись і безладно вимахуючи руками, він кинувся до виходу, проте зумів зробити лише кілька кроків і зупинився. Його ноги ніби приросли до підлоги. Пісок під ними вирував, неначе Беллхайм потрапив до гігантського мурашника. Невідомо, що було гірше: печіння та сверблячка, що неухильно підіймалися вгору, аж до стегон ученого, чи усвідомлення того, що ці зелені кристали — живі.

Із відчайдушним криком він рвонувся назад, до храмової брами, та було вже надто пізно. Пісок міцно тримав бідолаху. Врешті-решт учений спіткнувся, упав долу, і хвилі зеленого піску поглинули його…

Частина 1
Незнайомець
1

Берлін, два місяці потому

Колючий холод проникав із вулиці до кабінету. Шибки вкрилися крижаним мереживом, яке мінилося різними кольорами у променях вранішнього сонця, нагадуючи діаманти. Вітер підхоплював сніжинки, кружляв їх у зимовому танку, а потім ніжно опускав на гілки замерзлих дерев і античні статуї в садку Гумбольдта. Здавалося, що їх присипали цукровою пудрою.

Оскару було холодно. Ноги задубіли, ніби він стояв босоніж на землі. Не допомагав навіть вогонь, що палав у комині, його легке потріскування нагадувало хлопцеві звуки новорічного феєрверку. Перед ним лежав аркуш чистого паперу, ліворуч — олівець, а праворуч стояли чорнильниця та перо. Він марно намагався хоч якось зігріти руки, щоб, нарешті, зосередитися на обов’язкових щоденних заняттях.

Сьогодні вранці першою за розкладом була латина. Предмет, із яким навіть у комфортних умовах Оскар ніяк не міг упоратися. А нинішній день був таки незвичайним. Годі й казати — Святвечір.

Йому пригадалося, як іще в берлінському сиротинці вихованці цього вечора завжди співали пісні, а потім їм уголос читали різдвяні історії. І, звісно ж, їхня вихователька фрейлейн Браунштайнс роздавала святкове печиво. Ці сухі й тверді шматочки здобного тіста хрумтіли на зубах, наче гіпс. Але потім, коли він кілька років поспіль прожив на вулиці, він і цього не мав. Кишеньковий злодюжка не міг дозволити собі ані ялинки зі свічками, ані подарунків до Різдва. Єдиною відмінністю цього свята від звичайних днів було те, що йому вдавалося трохи більше вкрасти — кишені та сумки в перехожих ледь могли вмістити гроші та харчі, а самі вони ставали напрочуд неуважними.

Якщо добре розміркувати, то сьогодні було найголовніше свято року — Святвечір. Невже ж і в такий день треба навчатися? Адже вони мали ще безліч клопоту: зробити покупки, прибрати в оселі, прикрасити ялинку, запакувати подарунки. А тепер на все це навряд чи вистачить часу. Вони й без того весь свій час присвячували самому лише навчанню. То невже навіть сьогодні Гумбольдт не міг зробити виняток?

Лише кілька тижнів тому Оскара було офіційно всиновлено Карлом Фрідріхом фон Гумбольдтом — ученим і дослідником, який, втім, у офіційних наукових колах мав неоднозначну репутацію. Незадовго до того Гумбольдт з’ясував, що в результаті його давнього романтичного зв’язку з актрисою Терезою Веґенер, яка згодом померла від сухот, сімнадцять років тому в неї мала народитися дитина чоловічої статі. Тож учений енергійно взявся до пошуків, які, зрештою, і завершилися всиновленням Оскара. Віднині Гумбольдт зробився його батьком і опікуном і щодня нагадував про це юнакові.

Оскар застебнув верхній ґудзик на сорочці. Чорт забирай, він звик жити по-своєму. Поки Гумбольдт не підібрав його на вулиці, він завжди сам собі знав, що робити. І нехай часом не мав чого покласти