Гармонія (2) - Анна Стоун

Частина перша: ВІЙНА ЗА ТРІЩИНУ

Червоні язики вогню вже перекинулися на більшість будинків. Вулиці заповнювалися метушливими містянами, які намагалися врятувати свої речі.

Між ними ходили королівські солдати регочачи та зводячи спроби місцях до нулю. Вони нікого не вбивали. Майже.  Коли розлючені люди кидалися на них вони з легкістю робили в них декілька нових отворів. Та кидали на тому самому місці стікати кров'ю.

Залишившись без керівників армія повстанців не змогла захищати місто. Не знайшлося сміливців, які могли б скерували натовп.

Небо розрізала стрічка кривавого світанку. Морл висловився дуже чітко: якщо жителі Віджио хочуть бути у складі герцогства, то нехай забираються туди. Але все що вони нажили на території Роену вони мають залишити.

У повстанців було все: вони захопили місто з мінімальними втратами. Їм треба було лише дочекатися на допомогу. Але зрада Теранса поставила на цьому хрест. Більшості з них довелося тікати, щоб не загинути марно та покликати на допомогу.

Раптом у гомоні почувся звук бойового рогу. Моторошний звук сповіщав про прибуття нової армії. Під кам'яними мурами спалахнула запекла битва. І тільки по її закінченню містяни зрозуміли, що їм на допомогу пришла армія Великого герцога Мерліна.

* * *

     Мерлін нервово міряв кроками свій намет. Пройшло вже багато годин, як він відправив частину війська уперед. Вже мали прибути якісь новини.

Рада та Альбрехт перезиралися між собою, сидячи на стільцях біля трону. Вони встигли після останнього бою на Рамурській рівнині. Дівчина почала нервово постукувати пальцями по підлокітнику.

- Будем сподіватися на гарні новини. – Альбрехт нахилився, накривши її долоню своєю.

Надворі почувся шум. Мерлін зупинився, витягнувшись, як струна. Долоні самі собою стиснулися у кулаки.

- Великий герцог. Звістка з Віджио! - відкинувши полог, увійшов до намету воїн з охорони Мерліна.

Слідом за ним з'явився чоловік високого зросту в шкіряних обладунках. Йшов він швидко та впевнено. Мерлін поспішив повернутись на трон.

- Великий герцог,  Віджио наше! - вклонився увійшов. – Ми встигли! Ще трохи і воїни Морла перетворили б місто на руїни!

– Як? Адже до нас надходили відомості, що повстанці перемогли, і місто було під їхнім контролем! – Рада в останню мить зупинилась, щоб не зіскочити зі стільця.

- Це правда, Леді Вольфрам! Їм вдалося захопити місто! Але вони не змогли його втримати! За нашими даними, керівників повстання хтось зрадив! Морл ніяк не міг потрапити туди за такий короткий час! Ми шукаємо спосіб, яким він зміг переправити свою армію!

- Яка зараз ситуація у місті? - запитав Мерлін, трохи розслабившись.

– Зараз там все спокійно! Хоча люди дуже налякані! Один квартал знищено повністю! Нам удалося вчасно зупинити пожежу!

- Щось відомо про керівників повстання? – Великий герцог знову насупився.

- Нічого! Ми точно знаємо, що їх було четверо, і вони володіли магією! Старша у них – жінка на ім'я Морська Вовчиця! Великий герцог, люди чекають на вас! Тільки ви можете їх заспокоїти!

Мерлін кивнув, вставши з трону. Разом із ним піднялися і його вісім радників. Кинувши короткий погляд на Раду та Альбрехта, чоловік наказав.

- Йдіть збирайтеся! Ми негайно вирушаємо до Віджио.

* * *

Більше не чулося вибухів, небо було блакитне та спокійне, наче під ним не було вчорашньої битви. Лише обгорілі будинки та купи уламків тепер свідчили про ті страшні події.

Рада стояла біля урвища, дивлячись на океан. Її кінь пасся неподалік. Вдихнувши свіже океанське повітря, дівчина витерла сльози, що скочуються по щоках. Вітер тріпав її сукню, намагаючись зірвати з плечей вовняну шаль.

Їй зараз так не вистачало мами. Вона б все віддала, щоб повернутися у той день, коли вони розлучилися. Усі образи були давно забуті, залишилася лише туга.

Рада навіть не здогадувалася, що їх розділяли лише декілька годин. Якби армія Мерліна встигла раніше, вони зустрілися б. Рада так і не дізналася, що Катана Вольфрам також була тут. І стояла на цьому самому місці, дивлячись на океан.

«Резенфорд» – притулок магів. Дівчина дивилася перед собою і не уявляла, як тут можна побудувати таку велику школу.

Задумавшись, Рада не помітила, як ззаду підійшов Альбрехт і несподівано обійняв її за плечі. Здригнувшись, дівчина обернулася.

- Що там у місті? Що робить Мерлін? - усміхнулася чарівниця.

– Вони підраховують збитки! Вибач, якщо ти хотіла побути наодинці! – сказав Альбрехт; йому довелося розтиснути обійми, щоб зазирнути їй в обличчя.

- Нічого. Ти мені не можеш завадити! - усміхнулася вона.

Хлопець сумно глянув на неї, йому хотілося сказати так багато, але не було сміливості навіть відкрити рота. Він вже давно зрозумів, що безповоротно закохався. Довгий час його мучили думки про її родове прокляття, але і це не зменшило тієї сили, що тягнула його до неї.

Альбрехт спробував приховати від неї свій погляд, який ловив кожен її рух, кожен помах вій.