Зоряний пил - Ніл Гейман

Дощ почався удосвіта, раптовий і сильний, неначе небеса ураз перетворилися на воду. Гори сховалися у густих сірих хмарах. Трістран і господар карети під дощем запрягли коней і вирушили вперед. Дорога йшла вгору, тож коні крокували повільно.

— Йди всередину, — порадив Трістранові кучер. — Навіщо нам обом мокнути?

На них були дощовики з промасленої шкіри, знайдені під сидінням.

— Щоб промокнути сильніше, ніж зараз, — відповів Трістран, — мені залишилося хіба що стрибнути в річку. Краще вже я посиджу з вами. Хтозна, може, якраз зайва пара очей і рук нас врятує.

Його супутник усміхнувся, стираючи воду з очей і рота холодною мокрою рукою.

— Ти дурень, хлопче. Але дуже тобі дякую.

Намотавши поводи на ліву руку, він подав праву Трістранові.

— Мене звуть Праймус. Лорд Праймус.

— А я Трістран. Трістран Торн, — відповів хлопець, відчуваючи, що ця людина вже заслужила право знати його справжнє ім’я.

Вони потисли один одному руки. Дощ пускався дедалі сильніше, коні ледве пленталися вперед, бо дорога перетворилася на струмок. Пелена зливи оповила все навколо, наче густий туман.

— Є один чоловік, — кричав крізь зливу і вітер лорд Праймус. — Він високий, трохи схожий на мене, але худорлявий. На ворона схожий. Очі в нього байдужі і порожні, але крізь них дивиться смерть. Його звуть Септімус, бо він сьомий син нашого батька. Якщо ти колись його побачиш, біжи і ховайся. Його цікавлю тільки я, але він не вагаючись уб’є й тебе, якщо ти станеш на заваді. Або спробує використати тебе, щоб мене вбити.

Шалений порив вітру налив Трістранові за шию цебро води.

— Схоже, він — небезпечна людина, — відповів Трістран.

— Він — найнебезпечніша людина, яку ти можеш зустріти.

Трістран мовчки вдивлявся в дощову темряву. Густішали сутінки, дорогу було видно дедалі гірше. Праймус знову заговорив:

— Якщо хочеш знати мою думку, у цій грозі є щось неприродне.

— Неприродне?

— Або більш-ніж-природне. Надприродне, навіть так скажу. Сподіваюся, десь по дорозі ми надибаємо корчму. Коням потрібен відпочинок, та і я не відмовився б од сухого ліжка і гарячого вина. І від хорошої вечері.

Трістран прокричав, що згоден. Вони сиділи поряд і промокали дедалі сильніше. Хлопець думав про зірку і про єдинорога. Напевно, вона зараз теж змерзла і промокла. Він переживав за її зламану ногу, хвилювався, чи не боляче їй від тривалої їзди верхи. Він картав себе і почувався страшенно винним.

— Я — найнещасніша людина на світі, — зізнався він лордові Праймусу, коли вони спинилися, щоб нагодувати коней підмоченим вівсом.

— Ти молодий і закоханий, — відказав Праймус. — За таких умов кожен хлопець стає найнещаснішим на світі.

Трістран здивувався, звідки лорд Праймус здогадався про його почуття до Вікторії Форестер. Враз він уявив, як сидітиме біля каміна й розповідатиме їй про свої пригоди, коли повернеться додому; але чомусь усі його пригоди видавалися посередніми.

Схоже, сутінки того дня почали спускатися ще на світанку — небо було вже майже чорне. Дорога піднімалася ще вище. Дощ ненадовго вщух, а потім уперіщив з подвоєною силою.

— Це там щось світиться, чи мені здається? — запитав Трістран.

— Нічого не бачу. Може, це були якісь болотні вогні, або блискавка сяйнула, — пробурмотів Праймус. Дорога різко повернула, і він признався: — Ні, на щастя, я помилявся. Щось-таки світиться. Ти мав рацію, хлопче. Але у цих горах чигає небезпека. Сподіватимемося, що це не вороги.

Відчувши, що до мети недалеко, коні рвонули вперед з новими силами. Спалах блискавки яскраво осяяв ущелину і круті схили гір обабіч дороги.

— Пощастило! — вигукнув Праймус гучним басом. — Це корчма!

Розділ сьомий

Під знаком колісниці

Доїхавши до ущелини, зірка змокла до кісток і вся тремтіла. Їй було сумно, а ще вона хвилювалася за єдинорога: за останній день шляху їм не вдалося знайти їжі, тому що лісові папороті й трави змінилися на сірі скелі та криві колючі кущики. Непідковані копита єдинорога не призначалися для кам’янистих доріг, як, зрештою, і його спина — для перевезення вершників, тож кроки благородної тварини дедалі повільнішали.

В дорозі зірка не раз прокляла день свого падіння з неба в цей мокрий і непривітний світ. Зверху він здавався таким спокійним і затишним. Але це було колись. Тепер вона всією душею ненавиділа землю і всі її створіння, крім єдинорога. Хоча й від єдинорога хотілося трохи відпочити, адже сидіти було незручно, а після довгої подорожі боліли м’язи.

Після цілого дня дощу вогники корчми здалися дівчині найпрекраснішим видовищем за час перебування на землі.

— Стережися, стережися, — вистукували краплі на каменях. Єдиноріг зупинився за півсотні ярдів од корчми і нізащо не погоджувався підійти ближче. З гостинно відчинених дверей корчми у сірий сутінок лилася смуга теплого золотого світла.

— Вітаю, мила, — почувся з дверей привітний голос.

Зірка погладила єдинорога по мокрій шиї і тихо сказала йому щось на вухо, але звір не зрушив з місця. Наче вкопаний, він білою примарою стояв у смузі світла.

— То ти заходиш, красуне? Чи мокнутимеш під дощем? — повторив ласкавий жіночий голос, у якому звучали співчуття й турбота; він заспокоював зірку, мовби зігріваючи її зсередини. — Якщо ти зголодніла, ми тебе нагодуємо; у печі горить вогонь, ми радо нагріємо цілі ночви води, щоб твої кісточки як слід зігрілися.

— Мені… Мені треба буде допомога, щоб спішитися, — сказала зірка. — Бо моя нога…

— Ах, бідолашка, — сказала жінка. — Зараз покличу Біллі, свого чоловіка, і він віднесе тебе на руках. А для твого скакуна у стайні знайдеться свіжа вода і сіно.

Єдиноріг дико витріщився на жінку, що наближалася.

— Не хвилюйся, дорогенький, я не підходитиму близько. Справді, я вже давно не діва, щоб торкатися єдинорога, та й взагалі давно їх не бачила у цьому краї…

Єдиноріг обережно пішов за жінкою до стайні, намагаючись триматися від неї на відстані. Опинившись усередині, він зайшов у останнє стійло і влігся на суху солому, а зірка, мокра й змучена, нарешті змогла з нього злізти.

З’явився Біллі — білобородий грубуватий дядько. Він нічого не сказав, але слухняно відніс зірку до корчми і посадовив на триногий табурет перед вогнем.

— Бідолашка, — заметушилася його дружина. — Уся змокла, мов русалка, он вже ціла калюжа натекла. А плаття, в якому воно стані… ти,